До початку війни я жила і працювала в місті Костянтинівка Донецької області. Працювала на заводі. Спочатку на хімічному, останнім часом - на заводі обважнювачів. Коли почалася війна, я втратила роботу, бо завод закрився. І досі я не працюю. 

23 лютого я працювала в нічну зміну. Завод працював безперервно і не було часу дізнаватися новини. А дізналась я про війну, коли нас везли зранку з заводу. Ми побачили, що дуже багато людей стоять біля банкоматів. Нам сказали, що завод працювати не буде, і на роботу ніхто не виходить. 

Найбільший шок - це коли було нормальне мирне життя, і тут поряд з твоїм домом розриваються снаряди, гинуть люди.

У перші дні не було такої небезпеки, не було страху за своє життя. Не до кінця люди ще усвідомили, що таке війна. Досі не віриться, що таке відбувається у 21 столітті у центрі Європи. Здається, що це страшний безглуздий сон. І колись люди прокинуться, і будуть згадувати про цю війну, як про нічне жахіття.

У Костянтинівці бути стало небезпечно для життя, працювати ніде. Я виїжджала евакуаційним автобусом. Шкода було залишати свій дім, свою квартиру, те, що ти наживав усе життя, намагався облаштувати його. В руках усе не винесеш. Залишати свій дім – це як вирвати дерево з корінням. Дуже тяжко.

У Мирнограді у мене родичі. І тут обстановка спокійніша. Далеко їхати, тим більше за кордон, для мене дуже складно. З родичами якось спокійніше і почуваєш себе практично як удома. Племінниця виїжджала в Польщу, але повернулась. Багато хто виїжджав, але повертаються. 

Через те, що я втратила роботу, у мене немає засобів для існування. Пенсію я поки не отримую, ніяких прибутків у мене нема. Я не можу заплатити ні за комунальні послуги, не можу купити продукти харчування, користуюсь гуманітарною допомогою. 

Звичайно, хотілося б, щоб закінчилась ця війна. Щоб усі повернулися додому і почали все відбудовувати. Щоб люди жили в мирі і не боялися майбутнього. Щоб була стабільність і робота. Щоб люди продовжували спокійно жити і радіти життю.