Сім’я виїхала з Гуляйполя, коли місто почали обстрілювати. Від їх міста рашисти не залишили каменя на камені. Мати своє житло - найбільша мрія людей, які вже не перший рік вештаються по чужих домівках

У нас у Гуляйполі 24 лютого вибухів не було, тож я про початок війни дізналася з новин. Рано-вранці прокинулася і прочитала у фейсбуці, що в містах по всій країні лунали вибухи. Я зателефонувала мамі, бо вона була на роботі в Запоріжжі, і вона сказала, що було дуже гучно.

На початку масово все почали скуповувати. Зникли сірники, сіль. Я зіткнулася з нестачею дитячого харчування. У мене дитина була на штучному вигодовуванні, тому ми почали їздити по всіх магазинах і шукати суміші. У більшості магазинів їх уже не було. Я знайшла в аптеці зовсім не таку, яку дитина їла, та все одно купувала її, бо боялася, що не буде зовсім ніякої. І памперси також купували ті, які знаходили. 

Нашій меншій доньці було шість місяців, і вона лякалася вибухів. Ми не спали, постійно сиділи в підвалі, бо не знали, що робити і куди дітей дівати. 8 березня змушені були поїхати з дітьми, бо почалися сильні вибухи. Пізніше до нас приїхали моя мама і бабуся.  

Для нас було найстрашнішим, коли ми приїхали до Запоріжжя і спочатку місяць прожили у знайомого. А потім, коли вже виїхали батьки, ми орендували житло всі разом і мешкали в районі, де потім стався вибух. Прямо навпроти нашого будинку. 

У нас вилетіли вікна. Дуже злякалися діти і ми. Вранці ми не знали, що нам робити. Сіли в авто, покидали всі речі, які в нас були, і просто їхали невідомо куди. 

Ми не знали, куди їхати і що робити. По дорозі просто ставали і запитували людей: «Чи можна десь тут зупинитися?» Так ми добралися до Піщанки, це Дніпропетровська область. І люди запропонували нам житло. Не безкоштовно, звичайно. Ми лишилися там. Умови були не дуже добрі, бо це був розважальний комплекс. Там не було ні кухні, ні нормальних кімнат. Була одна велика кімната, де ми всі спали. Але нас так вистачило на чотири місяці, а потім ми повернулися до Запоріжжя. Хоч тут і небезпечніше, але житло набагато дешевше.

Звичайно, були приємні речі і люди, які нам допомагали. І дитячої допомоги було багато. Я вдячна цим людям. 

Коли я кинула клич, що в нас маленька дитинка і ми потребуємо візочка, то нам волонтери привезли його прямо до будинку. Для мене це було насправді приємно і здивувало, що настільки люди допомагали одне одному. 

Ми зараз проживаємо разом з чоловіком, двома дітьми і моєю бабусею. Звичайно, війна вплинула. До війни ми всі жили окремо, займалися своїми справами, ходили на роботу. Зараз ми живемо разом в одній малесенькій квартирі, всі постійно вдома. У бабусі під час війни був інсульт, тепер вона лежить. Важко нам дається ця війна. Не знаю, що буде далі. 

Зараз нам тривожно, що може бути наступ на Запоріжжя. Ми з чоловіком сидимо і думаємо, їхати далі чи залишатися. Бабуся з мамою вже не хочуть нікуди. Кажуть: «Що буде, те й буде». А я хвилююсь за малих дітей. Постійно чекаємо, коли цей жах закінчиться, і ми почнемо нормально жити. А життя минає. Уже третій рік війна.

Я мрію про свій дім. Безмежно хочу, щоб у мене було власне житло, де все моє. Бо тут ми вже змінили багато квартир. Одній хазяйці не сподобалось, що в нас дитина, другій – що в нас бабуся лежача. Для мене найскладніше – не мати свого житла. І це при тому, що це житло було, і туди було стільки вкладено! А тепер таке неприємне відчуття, бо ми бездомні…