Густенко Вікторія

10-а клас, Брилівський ліцей Виноградівської сільської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Кілочок Валентина Анатоліївна

Війна. Моя історія

Усе почалося 24 лютого 2022 року о 6:30 ранку. Того дня нарешті відмінили карантин, і я збиралася до школи. Одягнувшись, сіла снідати. У голові кружляла одна думка: «Я ж не вивчила вірша із зарубіжної літератури. Ось би школу відмінили». Мою трапезу перервала мама. Їй телефонувала тітка Наталя.

– Напевно, хочуть привітати тебе, доню, з днем народження, – припустилася думки мама.

Але з трубки прозвучали інші слова:

- «Війна».

Ми, звичайно, спочатку не повірили, проте, увімкнувши телевізор, переконались у цьому сповна. Батьки почали збирати тривожні валізки, а я так і продовжувала сидіти й дивитись новини. У всеукраїнському телемарафоні ведучі щось говорили.., та я їх не чула. Я хотіла переконатись, що це жарт: зараз прибуде автобус і ми поїдемо до школи, я за вірш отримаю «2», мене будуть сварити батьки за погану оцінку... Проте цього не сталося. Я остаточно переконалася у правдивості того, що відбувається, коли у нас почався перший і останній онлайн урок. Класний керівник проінструктурував, що і як робити в різних ситуаціях. Ми з однокласниками ще раз обговорили вище написане і... все. Згодом від друзів один за одним почали приходити повідомлення, що не прийдуть на мій день народження через всім зрозумілі на те причини.

Опівдні батьки звільнили підвал, щоб було де сховатися. Раптом щось десь зірвалося, були чутні постріли, вдалині завиднівся дим, заметушились в небі літаки. Ми з мамою побігли до загального підвалу, який знаходився під конторою.

По дорозі зустрілися з сусідами, вони також направлялися туди, щоб навести порядок і у разі бомбардування де було заховатися. Зі слів наляканих людей почула, що російські солдати з літака кинули авіабомбу і розгромили наших хлопчаків під «П'ятачком» та захопили лівий берег Херсона.

– Чому так все миттєво? Це що, ми в окупації? – витали думки в голові.

У той день ще чулися вибухи, винищувачі літали над будинками – від цього вікна тремтіли, а двері відчинялися навстіж. І ми часто бігали до підвалу або сиділи в коридорі. У ту ніч ми спали в одязі.

Згодом усі вже звикли і продовжували жити як раніше.

Я навчалася онлайн, проте в «руську» школу не пішла. Ми працювали на городі, чули вибухи, звуки запуску ракет.

А одного дня бачили, як вона стрімко знижується і падає за лісосмугою. Ударна хвиля була досить сильною, здалося, наче мені хтось прочухана дав. Потім знову був вибух! Як виявилося, це російські вояки, котрі поселилися жити в нашому дитсадку, знешкодили ще одну ракету.

Прийшло перше воєнне літо. Якось, почувши дивний звук ліворуч і рефлекторно повернувши голову, побачила, як поміж дахів сусідніх будинків пролітає знову «вона»! Для мене ніби час сповільнився – я змогла роздивитися її в найменших деталях: номер, колір, форму.

Найгірший і найщасливіший випадок стався в Брилівці, коли підірвали склад. Того вечора я могла опинитися в епіцентрі подій. Тьотя Наташа запропонувала мені приїхати до них в гості. Батьки дозволили, але я чомусь відмовилася. Хоч і залишилася вдома, проте на душі все одно було тривожно. Серед ночі з постелі нас підняли потужні вибухи; вікна тремтіли, а вдалині виднілося криваве зарево. Ми з батьками сиділи в коридорі. У Миколки (мого меншого братика) розболівся живіт від страху, Валентин (мій середній) говорив про найгірше, а я сиділа з дурною посмішкою. Чомусь саме в цей момент я згадала рядки вірша Лесі Українки «щоб не плакать, я сміялась». Я сміялася чи то від щастя, що не була у цей момент біля складів у Брилівці, чи то від болю, який переповнював моє серце…

Згодом, після нового року, тьотя з сім'єю покинули Брилівку й виїхали до Польщі. А в травні 2023 року ми теж залишили свій дім і подалися у пошуках нового, безокупаційного життя, щоб колись повернутися у вільне моє Привітне.