"Перед війною я бачила сон, який ніколи не забуду: пливу по кривавій річці, а до берега підпливти не можу, бо все усипане склом, навкруги зруйновані будинки"

Коваль Оксана,

викладачка Харківського ліцею № 64 Харківської міської ради

Війна. Моя історія

24 лютого 22 року. Четверта ранку. Чути вибухи. Усі прокинулись: що це? Донька дивиться в інтернет: «Розпочалася війна». Кров застила в жилах, земля пішла з-під ніг і серце вилетіло з грудей, та свідомість не сприймає почуте. Ще восени мене щось турбувало, було якесь погане передчуття чогось страшного та невідомого. «Мені здається, буде війна», — казала вдома. Та у відповідь чула: «Хто на нас буде нападати? Кому ми потрібні?».

Навіть бачила сон, який ніколи не забуду: пливу по кривавій річці, а до берега підпливти не можу, бо все усипане склом, навкруги зруйновані будинки… До цих пір цей сон у мене перед очима.

Люди почали терміново від'їжджати — хто куди, а ми лишалися вдома. Адже такого не може бути… Війна ненадовго: сьогодні-завтра вона скінчиться. Хочеться кричати на весь світ: «Такого не може бути! Почуйте нас! Зупиніться! Допоможіть!». А потім вибухи, все ближче й ближче, страшенний рев літаків, неначе ось-ось торкнеться крилом даху, гуркіт гармат і… темінь.

Там, де вилетіло скло, забили дошками, на ніч всі вікна затуляли подушками, вставали навколішки й молилися.

Молилися кожного вечора, та так довго, що аж не відчували колін.

Ми вже не бігали ховатися, коли лунала повітряна тривога. Ми просто йшли до ванної кімнати і сиділи там при свічці, адже світла не було вже більше як місяць.

Телефони заряджали у церкві під землею — здавалося, що все там було обплетене кабелями від телефонів. Тоді ніхто не дивився, що хтось може поцупити телефон — про це просто ніхто не думав. А інколи заряджали телефони у молочному магазині. Пам’ятаю, у продавчині задзвонив телефон і в слухавку кричали перелякані діти, а вона їм казала: «Сховайтеся у коридорі, а мені потрібно заробляти, щоб вас годувати, мені теж страшно, та я ж працюю».

Продукти в магазинах розкупили, не було нічого, окрім солодощів. За хлібом були страшенні черги, в одні руки давали по дві буханки.

Якось ходили навіть до хлібзаводу та купляли на сусідів, які залишились, але ходити далеко не могли. А скільки ходило по місту покинутих тварин. Особливо шкода було собак, які заглянуть тобі в очі, а в них уся біль і розчарування від зради…

З часом звикаєш до звуків, і навіть розрізняєш з чого стріляють.

Ходили далеко по воду, ідучи вже не звертали уваги на вибухи, тільки пригиналися й закривали голову руками, ніби це врятує.

Навіть діти звикли, мовчки гралися в напіврозтанутому снігу. Сидіти довго вдома, у закритому просторі, вже було невзмозі. Здавалося, ще трохи і я почну божеволіти. Думки тікати були, та як? Залізничний вокзал був ущент забитий людьми; не те що на пероні, до вокзалу зайти було неможливо! Люди шукали дірки у штахетах і перелазили, щоб потрапити ближче до потяга, але гарантій не було, що ти потрапиш у нього. Це розповідали сусіди, які віддали за таксі цілу зарплату, бо міський транспорт не ходив, і повернулися ні з чим.

Наприкінці березня ми знайшли волонтерів для виїзду. Від'їжджаючи з Харкова з одним рюкзаком за плечима,

на блокпосту на околиці міста, після перевірки документів, я вперше почула тихе небо. Я розплакалася кажучи доньці: «Ти чуєш? — тихо! Це найкраще, що може бути в житті!».

З війною змінилося все. Колись ми бачили війну у телепередачах, проте тоді це не бентежило, так як зараз. Наш світогляд став зовсім іншим: вже не мають цінності матеріальні речі й блага; хто й що про тебе подумає і скаже; у що хто одягнутий і в кого кращий автомобіль. Це все ніщо у порівнянні з цінністю життя, мирного життя! З тих пір ми всі віримо в Бога. Віримо у наших мужніх воїнів, у нашу перемогу. Нехай Господь їх береже, а ми будемо допомагати їм, волонтерити, збирати на дрони та все необхідне, лиш би вони подолали цю нечисть.