Приходченко Іван

10 клас, Дергачівський ліцей № 1 імені Данила Бакуменка

Вчителька, що надихнула на написання – Литвин Лідія Іванівна

Війна. Моя історія

За п’ять днів до весни зимовий ранок перетворився на страшний день, день, що змінив моє життя.

Я буду пам’ятати його завжди, як пам’ятають перше кохання або першу втрату. Цей день повз повільно, як равлик, був наповнений безліччю дзвінків, новин. Перелякані родичі з валізами з вже палаючої Північної Салтівки, пошук документів по шухлядах, а ще звуки сирен повітряної тривоги, вибухи, рев двигунів реактивних літаків…

Здавалось, що дорослі про мене просто забули.

Ніч у погребі. Задоволення таке собі: холодно, темно, зовні гримить і бахкає, на мені троє штанів, двоє шкарпеток, куртка, шапка… Чомусь весь час хочеться їсти. Нас тут п’ятеро людей: я з батьками, молоде подружжя (салтівські «біженці») – і кіт Степан, він точно не в курсі про свої дев’ять життів, бо ховається першим. Після кожного вибуху мама телефонує бабі з дідом на інший кінець міста. Живі? Добре, тримайтеся.

Наступні днів десять йшли по колу: обстріл – погріб – сон у куртці у ванній – страшні новини – сирени – зібраний тато – розгублені всі інші.

Слухаю розмови дорослих, питання одні й ті ж. Чому? Що робити? Їхати? Залишитися? Що буде?

Бачу розгублене обличчя мами після дзвінка бабусі.

- Ма, що там?

- Сину, пам’ятаєш дядю Женю, дідового друга? Загинув під час обстрілу...

Кажуть, до п’ятирічного віку дитина не може зрозуміти, що таке смерть, а життя відчуває нескінченним. Я, мабуть, усвідомив лише у п’ятнадцять, що життя може обірватися в будь-яку мить. Розуміння смерті і війни як її страшного втілення прийшло в день загибелі малознайомого дяді Жені.

Думки про смерть стали частими «гостями» в моїй голові, особливо під час щонічних польотів ворожих літаків, які бомбили Харків. А що як бомба впаде на наш дім? Загине тато чи мама, тітка, сестра, дід, баба. Про себе теж думав, але якось по-іншому, ніби їх усіх було більше шкода. Яке дивне і страшне відчуття, відчуття пустоти.

Обстріли сильніші та ближчі, тож рішення прийняте – їдемо. Дорога приголомшує скелетами згорілих машин, військової техніки, розбитими будинками, трупами дерев і собак.

Восьме березня «святкували» вже в сусідній області в чужій хаті, без батька, удвох. Мати, здається, тримається із останніх сил, вона рада, що я в безпеці, серце ж її вдома, там тато, старі. Уперше за все моє життя наша сім’я не разом.

Зв’язок раз на день, бо вдома немає світла, заряд телефона бережуть, живуть у погребі 24/7. Чую бабусин голос у трубці, він віддає металом – відчитує маму, говорить: «Правильно все зробила, рятуєш сина, а ми вже своє пожили, свої сережки та обручку закопаю в сараї...». Я й не знав, що мій дружище (так я бабусю називаю) має такий стержень. Обживаємося, інтернету немає, уперше в житті свідомо вирішую почитати, добре, що в маминому планшеті ціла електронна бібліотека. Відкриваю перше, що трапилося, – «Щоденник Анни Франк»…

На щастя, наше містечко захисники відстояли, ворога не пустили, тому думка про повернення буквально висить у повітрі. Тато каже, що зарано, але ми вже готові й пішки йти.

Кінець літа, більше півроку війна, уже були Буча, Маріуполь, Ізюм. Страх, смерть – до всього звикає людина, і ми не виняток.

Удома. Місто побите, напівпусте, заросле бур’янами, але таке дороге та рідненьке.

Зустріч, обійми, дружище плаче, усі живі. Наша сім’я вціліла, зализала рани і стала фортецею. Ми всі змінилися. Я подорослішав, навіть відчуваю зміну ставлення до себе батьків, особливо тата. Дорослішання це поклало на мене тягар жалю за незнайомими та знайомими загиблими, злість і ненависть до ворога, цілу гаму незнаних досі почуттів і думок.

А незабаром розпочнеться знаменита Харківська операція, що відсуне зло від міста далі до кордону…

Пройдуть роки після нашої Перемоги, у вирвах від ракет проростуть дерева, а старі кладовища розповідатимуть історії полеглих героїв, стерегтимуть їхній спокій. Але життя переможе, бо воно вічне…