В перші дні війни Оксана була розгублена. Від обстрілів вона з дітьми могла сховатись тільки у шкільному підвалі, де було дуже вогко і холодно

Я була після недавньої операції. Мені 6 лютого вирізали апендицит, а 24-го вже почалася війна. Над нашим будинком літали літаки, вертольоти. Ми постійно шукали інформацію, чиї це літаки, як їх розрізняти. Ми все бачили з власного подвір'я. Вони пролітали дуже низько над нами. У Миколаєві десант висаджувався. 

Ми не знали, що робити. У нас навпроти дому школа - це єдине місце, куди ми могли сховатися у підвал. Серед ночі дітей у піжамах кутали і бігли. Чоловік у перші дні пішов воювати, і ми бігали самі. 

У школі підвал дуже сирий. Там просто якісь дощечки лежали - ми на них накидали своїх ковдр, і так спали маленькі дітки, їм по два рочки. Отак і ми всі там ночували. 

Цей шкільний підвал взагалі не був підготовлений до такого, і серед ночі ми бігали туди й назад, бо вдома тепліше. А потім уже не витримали. Це для дітей тяжко, страшно. Вирішили виїхати. 

Виїжджали теж дуже страшно, бо якраз були обстріли, прорив був. З нами були маленькі діти, і ми вже бачили фотографії розстріляних авто. Ми про ситуацію навколо нічого не знали – сиділи, як у вакуумі, бачили тільки новини, які нам показували. А виїхати, зробити реальний крок і вивезти маленьких дітей після того, як бачиш колони розстріляних машин, було дуже важко. Ми також писали «діти» на машині. 

Я сама не можу кермувати, а чоловіка не було. Довелося знайти людину, яка нас вивезе, яка знає, де можна проїхати і чим. Якраз у той час прострілювали трасу. Літали ракети над Очаковом постійно, і їх збивали. У нас їх також збивали, і вони падали. Було постійно страшно. 

Ми їхали в нікуди, просто виїжджали з міста. Нам вдалося виїхати. В принципі, все добре, але було страшно. Правда, маленькі довго не могли заспокоїтися після біганини по укриттях уночі. Діти пили заспокійливі. Досі моя дитина іноді каже: «Мамо, просто потримай мене за руку». Зараз тут трішки спокійніше, звісно. 

Але дітки, тільки-но чують літак, навіть наш – плачуть. Хлопчики вже знають, що це страшно. І постійно повторюють «бах-бах-бах», коли чують звуки вибухів. 

Ми ховалися в школі, і коли ми побачили, як у Маріуполі на школу, де був напис «діти», почали скидати бомби, зрозуміли, що там нема чого сидіти, бо це якраз те місце, куди може прилетіти. Дуже багато таких історій, коли розстрілювали людей просто на трасі. У нас такі знайомі є. Але нас Бог милував. Рідні всі живі, здорові. Чоловік воює. У принципі, в нас усе добре. Чекаємо, стараємося жити далі. 

Ми не живемо вдома, але стали рідніші. Чекаємо тата, діда, згуртовуємося. Ми змінилися. Усі навколо нас змінилися. Дуже багато горя біля людей ходить зараз, тому всі помінялися. Собаку ми забрали з собою в місто, і він живе з нами. 

До війни я працювала. А зараз ми отримуємо продукти як внутрішні переселенці. Ми живемо надією, що все це скоро закінчиться, і ми повернемося додому. 

Поки що ми тут, але маємо надію, що повернемося до холодів у Миколаїв. Бо в цьому помешканні жити зимою не можна - тут немає опалення.

 Хоча в Миколаєві в нас немає води - вона жовта, наче з глиною змішана, і солона, її пити не можна. Але це все-таки це свій дім, і хочеться бути там. Маємо надію, що ці обстріли закінчаться скоро.

Ми жили в місті, і в нас у квартирі, є все: і гаряча вода, і душ, і ванна. А зараз перемо холодною водою, бо її не нагрієшся, і миємо посуд на вулиці. Та нічого, все добре, аби мир був, аби не стріляли в нас.

Хочеться вірити, що весною війна закінчиться. Кажуть, що Миколаїв скоро перестануть обстрілювати. Ми на це надіємося, чекаємо цього і хочемо повернутися додому. 

Мрію, як ми повернемося, будемо працювати, діти ходитимуть до школи, до дитсадка. Хлопці повинні були піти восени в дитсадок уперше. Буде щаслива родина. Буде гарне майбутнє в наших дітей. Україна процвітатиме, Миколаїв теж. Закінчиться війна – і все буде добре. Ми віримо в це. У нас просто немає іншого вибору, крім як жити далі – назло всім тим, хто не хоче цього.