Братейко Роксолана, 9 клас, СЗШ № 86

Вчитель, що надихнув на написання — Гудзь Ірина Ярославівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Сонце свободи зійде в Україні

Незважаючи на біль та втрати, розсіяні могили з дубовими хрестами та прапорами по всій Україні, на злість та ненависть, що розпирає мою душу, я вірю що українська жертва недаремна.

У поемі «Мойсей» Івана Франка є образ народу, який прийшов до своєї обітованої землі і побачив пустелю. Можна прийти до обітованої землі і не впізнати її. Можна зневіритися і докоряти долі, найстрашнішому ворогові. На сьогодні Україна відстоює свою обітовану землю, українська істина є іншою.

Ми маємо місію і мету, прямуємо до обіцяної мрії — перемоги. Через руїну відновити державу, а поразку — на перемогу, понівечену Україну — на націю.

Я прокинулась 24 лютого 2022 року о 2:10 й збагнула:можна по спати іще 5 годин, та я, радіючи, лягла далі спати, коли прокинулась, на годиннику було 7:50, здивувалась, чому моя мати мене не розбудила. Стала й попрямувала на кухню. Ніжне світло було ввімкнене, побачила схвильованих матір й батька й запитала: «Чому ви тут?». Відповідь розколола мозок. Слово війна розпекло душу. Тривога стиснула груди, здалось на мить, що дихання немає. Холодний піт пронизив усе моє тіло, тоді ми не знали, що чекає нас.

Збирали тривожну валізу, на вулиці лунала сирена, ніхто й не міг подумати, що усе трапиться так несподівано, нам було моторошно й холодно. Ніхто не знав, що буде далі, куди нам рушати чи можливо виїжджати за кордон?У моїй голові крутилося 100, ні 1000 невинних запитань. Я глянула на балкон — усі люди, понуривши голови, прямували на заправки, у крамниці, аптеки. Черги були довжелезні. Жодної посмішки на обличчі — тільки смуток.

Більша частина людей прямувала у свої села, адже усі думали, що там буде безпечніше. Ми вирішили залишитися у Львові до наступного дня.

Через велику небезпеку пішли до укриття, де було холодно й сиро. Усі люди сиділи й плакали, не знаючи що їм робити.

Наступного дня ми поїхали у село, думаючи, що небезпека нас мине. До сих пір в мене у спогадах залишилося, як я перший раз побачила ракету, що прямувала на Львів. Пройшов місяць після початку повномасштабного вторгнення, кожного дня у мене були уроки у дистанційному форматі, я й не могла подумати, що війна — це справді жахлива річ надовго. Одного ранку я прокинулась й помітила, що мені прийшло сповіщення про те, що маю робити тестування. Тихо присівши, почала виконувати завдання. Раптом крик бабусі та ревіння сирени розітнули тишу. Моє тіло завмерло від страху, але тестування довершила в укритті. Знову почула вибух, моє серце стало дужче битись, руки тремтіли, очі наповнювали сльози. Стовп диму окутували небо.

Було важко й лячно. Вибухи раз у раз розривали земну твердь. Літнє сонечко теплим промінням цілувало землю, усі вже не так переживали, коли лунала тривога, простір став спокійніший. На радість, побачилась зі своєю найкращою подругою, яка повернусь наприкінці літа з Італії.

Щодня ситуація погіршувалась. Часто відбувалися масовані атаки, які призводили до довготривалих відключень світла, подачі теплої води, відсутності зв'язку.

Люди, незважаючи ні на що, продовжували працювати над відновленням усіх критичних об'єктів життєдіяльності.

Це позиція сильного народу, сильних людей. Є люди, які не втратили сили духу та почали боротися за нашу рідну землю. Більшість з них допомагають ЗСУ фінансово. Медики залишили лікарняні палати і поїхали на фронт рятувати життя пораненим захисникам.

У приклад я можу взяти чудового лікаря-травматолога, якого звати Олег Токарчук. Він врятував велику кількість людей, завдяки своїм чарівним здібностям.

Тривалий час був головним лікарем місцевої дитячої лікарні у місті Коломия. Сам наш герой довго не розмірковував над своїм майбутнім, адже його батьки за спеціальністю лікарі-терапевти, які працювали у невеличкому містечку на півдні Вінниччини. Іще змалку хлопчина не чув нічого, окрім медицини, бо виріс у родині лікарів. Коли став знаменитим лікарем, його неодноразово запрошували працювати у Міністерство охорони здоров'я, але Олег відмовлявся, бо завжди вважав себе практикуючим лікарем. Талант і одержимість допомогли Токарчукові стати депутатом обласної ради, заступником мера. На кожній ділянці своєї праці добросовісно виконував свої обов'язки. Започаткував проєкт: «Перша медична допомога», у якому навчали дітей та навіть дорослих надавати першу медичну допомогу різних екстрених ситуаціях.

Коли ж відбулося повномасштабне вторгнення, то одразу прийняв рішення йти на фронт та боронити нашу Батьківщину. На той час лікарів не вистачало. Земля просякнута кров'ю. Поранених було дуже багато, що українські медики день і ніч надавали допомогу захисникам.

Кожен день для нього все важчий й важчий. Були такі моменти, що руки опускалися, але благальні погляди вояків не давали можливості розслабитися, підсилювали лікарський дух. Олег витривалий і безстрашний, а добре серце, наповнене милосердям, вміло любити і співчувати.

За розповідями Олега, щодня кількість поранених у Бахмуті зростала. Були й такі важкі часи, коли за день могло бути 200 поранених.

Найголовніша мета лікаря — зберегти здоров'я захисників, для того щоб з новими силами могли повернутися на фронт.

У військових шпиталях лікарі працюють без вихідних 24 на 7. Потрібно контролювати ситацію, щоб раптом щось не пропустити у лікуванні військових. Ще один важливий пункт у роботі лікаря — сортування поранених. Адже треба оглянути стан поранених і визначити, кого можна іще врятувати, а кого, на жаль, вже ні.

Журналістам Олег Токарчук розповідав про воєнні будні та про стосунки у родині. За його словами, яким ми звичайно віримо, у них на передовій немає такого поняття, як «вихідний день». Кожного дня він та його побратими рятують людські життя. Коли у нас починаються вихідні, то розмірковуємо, що будемо робити чи дивитися улюблений фільм або ж смакувати щось смачненьке. Ангели у білих халатах рятують життя кожного пораненого, щоб він, щасливий та здоровий, міг повернутися додому, обійняти свою родину.

Для кожного, хто зараз є на передовій, необхідно одне — це терпіння та Божий захист. Без терпіння ми не наблизимося до нашої мрії — довгоочікуваної перемоги. Ми повинні мотивувати себе до повсякденної праці, для того, щоб війна завершилася і перемога осяяла наш край.

Олег — дуже позитивна людина, адже багатьох людей переконував в тому, щоб вони не опускали руки. Без підтримки рідних та надзвичайної сили духу Олег Токарчук не зміг би стати тим, ким став. Лицарі свободи захоплювали усіх, звичайно ж, і лікарів.

Про Олега можемо говорити лише найкраще, завдяки ньому було врятовано дуже багато життів. Його життєве кредо — це служити людям і робити світ добрішим.

Наші воїни-захисники, волонтери, лікарі, капелани творять диво — захищають, допомагають та рятують життя іншим. Один військовослужбовець зауважив, що московит тут, тому що ненавидить, а ми — тому що любимо.

Любов стугонить за операційним столом. Трубочки, катетери, закривавлені бинти, які обвивають тіло воїна, серце якого повільно б'ється, а лікар стоїть над ним і ніби ангельським порухом руки, оберігає наших Героїв.

Тіло воїна нерухоме, зблідле, втомлене болем. У понівечених тілах наших захисників, які здатні любити безмежно, жертовно сьогодні здійснюється таїнство відкуплення нашого народу.

Ми вчимось і водночас навчаємо світ любити по-справжньому. Отих нескорених вояків і воячок, що стоять сьогодні на захисті миру та нашої свободи, які власними тілами утримують оборону.

Яка страшна цифра 1000 днів війни. Щодня хтось віддає життя за родину, друзів, за Україну!

Висока ціна свободи. 

Марсове поле у Львові палахкотить лампадками, тріпотить національними стягами, багряніє квітами. Таких марсових полів на Україні багато — це ціна любові.

Павло Тичина писав: «Падаючи на обніжки, хрестом розп'явши руки, Україна Воскресне».

Україна як на Голгофі, до кінця вірна.

Зло не може перемогти, бо не здатне дарувати життя!