Я з Покровська. Вже давно на пенсії. Понад 30 років пропрацювала вихователем. Коли почали бомбити, то ми переїхали в Орджонікідзе (нині Покров) Дніпропетровської області. Там у мене сестра живе. 

Війна мене застала в дорозі. Я везла внука в садок, а внучку - до школи. Серед дороги мене завернули і сказали, що почалася війна. 

Мене шокує найбільше те, що гине багато людей. Усе розбивають, нівечать. 

Я людина запаслива, тому в мене все було. Та й купити можна було. З продуктами проблем не виникало. Я вже повернулася з онуками додому.

Дочка з двома онуками зараз у Польщі, а я вдома з трьома онуками. Друга моя донька п’ять років назад померла. Тепер зі мною одна онучка лежача, їй 29 років. Вона інвалід 1 групи, не говорить і не ходить. І ще шестирічний синочок померлої доньки. Отак я й справляюся сама. Чекаю повернення доньки з Польщі. 

Ми з сусідами помагаємо один одному. Ділимося всім, чим можемо. У нас немає ніяких непорозумінь, ненависті. Усі дуже дружні. 

Я оптимістка. До того ж, робота на городі добре відволікає. Намагаюся поменше дивитися телевізор, бо серце крається за чужих дітей. Мені ніколи сумувати. 

Мені здається, що не дуже довго війна триватиме. Уже немає терпіння в наших людей. Усі стали на захист країни. Нам хочеться, щоб швидше війна скінчилася. Травень переживемо, а там – побачимо.

Майбутнє гарним бачу. Хочу, щоб мої внуки були щасливими, жили у своїй країні, розмовляли рідною мовою. Потрібно вірити тільки в хороше. Погане не можна запускати в серце.