Мені 64 роки. Ми живемо в Приміському, це недалеко від Нікополя. Наші діти поїхали. Тут перебувати дуже небезпечно, але ми нікуди їхати не збираємося.

24 лютого ми були у своєму будинку. Панував страх навколо, ми дуже хвилювалися за дітей. Мій зять пішов добровольцем на війну. Він досі воює. 

Тривога, сирени… У нашій родині була неспокійна ситуація. Діти дуже нервувалися. Постійно дивилися новини, слідкували за перебігом подій в Україні. Потім це й до нас дійшло. Було все: і ракети, й обстріли, і дрони. 

Спочатку не стало світла. Були проблеми з водою. Певний період було дуже важко. 

Дочка ходила на роботу, але залишила її на деякий час. Ми пенсіонери, розраховуємо тільки на свою пенсію. Мені було дуже приємно, коли прийшла гуманітарна допомога від Фонду Ріната Ахметова. Нам її розвозили по домівках. Я була зворушена, бо про нас не забули.

У мене вдома є коти, собаки, кури. Працюю на городі. Плюс спілкування з односельцями не по телефону, а наживо - це все допомагає відволіктися.

Мені здається, що швидко війна не може закінчитися. У нас така місцевість, де через море розташувалися небажані гості. Вони там засіли міцно. Заселилися в хатах місцевих, нарили глибокі окопи, ховають техніку між будинками. Вони тікати не бажають. Сподіваємося, що наші захисники виженуть їх із української землі. Хочеться, щоб це все закінчилося якнайшвидше. Але спрогнозувати я нічого не можу. 

Хочеться, щоб повернулися наші діти, наші воїни. Хочеться нормального, мирного життя. Хочу, щоб ми вступили до НАТО.