Життя нашої родини стало поділене на до і після. Війна внесла свої  правила, але не зважаючи ні на що ми цінуємо наші відносини, цінуємо кожен день, проживаємо все разом.

Розуміємо що сім’я- це головне. 

Перший день залишиться в пам"яті назавжди. Це був кінець безтурботливого життя, і початок ВІЙНИ. Вся сім"я була вдома. Я проснулась вночі і була якась не зрозуміла тривога. Вийшла на вулицю і мене вразила тиша, мертва тиша. Ми живемо в селі і завжди чути тварин. А тут- нічого... Природа наче завмерла, а потім- вибух...Ще...

Нерозуміння що трапилось, вмикаємо телевізор і розуміємо, що сталося страшне війна. Телефон був червоний від дзвінків.

Телефонувала донька з Одеси і ми вмовили її повернутися додому, в село. Чомусь була впевненість ,що все  швидко закінчиться і в селі безпечно... Якби ми тоді знали, як ми  помилялися. 

На початку війни моєму сину , Максу, було 12 років. Це був життєрадісний хлопчик, якого любили і балували в сім"ї і саме  21 лютого він з татом грав у війну, бігали з пістолетами по будинку і сміялися. Він прокинувся від того що всі дорослі розмовляли, звонили телефони і мав вигляд розгубленого хлопчика.

Він бачив що щось сталося, але не розумів наскільки це важливо. Він вірив, що його тато вбереже і все буде добре...

Найстрашніший день - коли наше село обстрілювали з 14.30 до ранку. Це був жах, який  ми пережили, але вибачте,  описати поки не можу, бо піднімається  страх, відчай і  я не можу... Я не можу...Це жах.

Було психологічно важко, коли ми зрозуміли, що ворог вже поруч, постало питання - спасти дітей.

Йшли обстріли, вивезти дітей не виходило і ось чоловік прибіг і сказав - є 15 хвилин і їде машина, вивезуть дітей. Діти поїхали, самі, я з чоловіком залишились  в селі для підтримки населення, працювали  волонтерами і ми не могли покинути односельчан. Саме те, що діти поїхали перший раз самі, без нас, до  чужих людей - вони  подорослішали на очах.

Макс, який завжди був з батьками, залишився один...

Після  масивних обстрілів населення евакуювали, і ми виїхали до міста Миколаєва. Місто пусте, все закрите, магазини відкривалися 2-3  години, полиці пусті, але ми вижили. Через 4-5 днів почали надавати гуманітарну допомогу. 

Моя сім"я  переїжджала Миколаїв - Тернопіль - Яремча  - Одеса - Миколаїв, тому  речі бралися рівно стільки, щоб взяти в руки.

Брали тільки саме необхідне,  і ми як виїжджали під обстрілами, ми нічого з собою не брали, а в чому були - так і виїхали.

Мої діти були свідками травмуючих подій. До нашого села, а саме до нашої вулиці під’їхала ворожа техніка і розстрілювала місто Миколаїв. Коли вони під’їхали - ішов лапатий сніг і машини не помітили. Від їх пострілів здригалася земля, ми сиділи в підвалі і молилися.