Я жила в окупації з двома дітьми. Я не випускала їх на вулицю - боялась за їхнє життя. Ми жили в одній кімнаті, вікна я заклала подушками. Щоночі ми чергували, щоб бути готовим до всього. Я була впевнена що село відіб’ють. До останнього залишалась вдома. Молодий чоловік доньки був у Маріуполі, ми його чекали. Кожного дня я просиналась і не вірила, що все це реально. Чекала, що все закінчиться. Коли захопили Маріуполь, я зрозуміла, що треба виїжджати. Коли приїхав хлопець доньки, ми вирішили евакуюватись. Я фільтрацію не проходила принципово, бо не визнавала окупаційної влади.

Коли з Маріуполя людей вивозили ООН, я планували виїхати таким чином. Через відсутність фільтрації мене не випустили з села.

Я шукала перевізника. На щастя, вдалось знайти. Чотирнадцятого червня я з родиною виїхала. 

Я зараз живу в Києві, тому що  знаю це місто, бо тут навчалась. Зараз залишаюсь тут, нікуди виїжджати не збираюсь.