Ми все пам'ятаємо прекрасно, наче це було сьогодні. Як же не пам'ятати, коли за вісім кілометрів від мене почали бомбити аеродром. І літаки літали повз нашу хату. А потім по блокпостах, по Миколаєву гатили. Село наше били дев’ять місяців. Ми були вдома.
Ми передчували, що буде війна, і запасалися, на відміну від інших. Ще й з мене люди сміялися через це. Ми купили консерви. Я живу в селі, у нас свині, гуси, кури. Сірників купили, патронів для рушниць накупляли і чекали неприємностей. Ми були готові до цього. А потім не жили, а виживали.
Почалися обстріли села, і я жінку, невістку і онука відправив до Молдови. Потім там почалися негаразди, і вони приїхали в Тернопільську область. А ми тут дев’ять місяців сиділи. Слава Богу, до нас ті рашисти не дійшли - за 12 кілометрів були. Ми перебували в самообороні місцевій, партизанили з хлопцями, бо ми місцеві.
Онука мого поранило, коли приїхав. Я три рази потрапив під обстріл – два рази під мінометний, раз під «Гради» – і залишився живий.
Мені 65 років, і в майбутньому я вже не бачу нічого хорошого. Хотілося б, щоб діти і внуки жили в нормальній країні. Я не бачив інших країн, я ще при Радянському Союзі виїжджав. А зараз я фермер, я більше спілкуюся з лисичками і зайчиками, ніж із людьми. Я хотів би, щоб у нас була нормальна правова держава, щоб не було того свавілля, яке коїться зараз. Мені нічого ні від кого не потрібно. Потрібно тільки, щоб був мир, щоб закінчилася ця дурня. А решту ми собі самі дістанемо. З голоду не помирали і не помремо.