Ми переїхали до Маріуполя з Луганщини - звичні були до вибухів, тому спочатку спокійно це сприйняли, навіть не хотіли виїжджати. Думали пересидіти там, але сестра чоловіка чомусь дуже запанікувала і попросила нас виїхати. І ми в перший день, відразу після обіду, зібралися і виїхали в бік Чернівців.

Великі затори були, дуже багато машин. І деякі дороги були перекриті. Ми спочатку їхали в одну сторону цією вервечкою машин, а потім повертали всі назад, ґрунтовими дорогами виїжджали якось і їхали далі. 

Тяжко було тому, що в молодшої дитини цукровий діабет. Він виник у 2014 році, думаю, на фоні стресу від війни, бо ні в кого не було в сім'ї цукрового діабету. 

Ми довго добиралися до Чернівців і боялися, що в нас інсулін зіпсується, хоча він у боксі був із аккумулятором холоду. Але доїхали, інсулін зберегли, ще й відразу допомогу отримали. Поїхали в лікарню, і там отримали новий інсулін, а дитина пройшла огляд. Усе було гаразд.

Приїхали в Чернівці до далеких родичів. Вони нам спершу допомогли, а потім ми вже самі справлялися. Оформили статус ВПО. Там були пункти гуманітарної допомоги, тому ми не зіткнулися з катастрофою гуманітарною. А потім, щоб довго не сидіти на шиї у родичів, переїхали до Києва. Тут уже самі облаштувалися. 

Коли ми виїжджали з Маріуполя, то думали, що туди повернемося. Ми не думали, що так усе закрутиться. І тому ми нічого з собою не взяли, крім документів і запасного одягу. А все решта залишилося там. Пригнічує те, що ми не змогли забрати нічого цінного, але це не так страшно, головне – ми живі, і це добре. Все інше – діло наживне. 

Хочеться, щоб наша країна виплуталася з цих важких подій, щоб ми розвивалися. А що стосується сім'ї, то хочу, щоб діти здобули гарну вищу освіту і щоб могли вже в мирній країні працювати. Щоб діти побудували  свої сім'ї.