Мариніч Максим, 16 років, учень 11 класу ліцею №2 м. Хмільника Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Антоняк Оксана Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна. Всі ми, як нам здавалося, знали про війну. Ми чули про неї з розповідей ветеранів, бабусь та дідусів, читали про неї у книгах, бачили її в кіно.

"Осколки... патрони... снаряди... ракети..."

Та навіть коли ми дивилися вечірні новини й чули "війна", вона була не в нас - десь там, далеко. Ми могли лише здогадуватися, як воно бути під обстрілом, переховуватися в укритті, прислухатися до найменшого свисту чи гуркоту…

"Голод... розруха... холод... знущання..."

Та почуття людяності не давало нам не зважати на понівечені міста, де колись вирувало світле життя, на зламані долі, розбиті мрії й бажання...

"Поранення... каліцтва... смерті... трупи..."

Війна - антонім до будь-якого хорошого слова.

Споконвіку доля пращурів українського народу була приречена на боротьбу. І донині нитка долі українців плететься закривавленими, посіченими рубцями пальцями. А коли зирнути нижче, де бере вона початок, то одна за одною з глибин історії виринають постаті: мудрі князі, вправні козаки із шаблями напоготові, плеяда вишукано вбраних митців, меценатів, учених, звитяжні солдати - кожен дивиться на нас своїм глибоким поглядом, повним гордості й надії на здійснення прадавньої священної мрії: соборна українська держава, вільна й міцна.

Українці завжди прагнули лиш мирно жити на своїй землі, та завше на шляху ставала якась завада - зла сила, котрій усе більше кортіло загарбати їх, винищити й уярмити. Та попри все наш непоборний, волелюбний дух неодноразово змушував нас братися до зброї, повставати й окропляти кров'ю ворогів.

Історія любить повторюватися. Такий вибрик вона викинула нещодавно. Одна справа чути про війну, геть інша - на власні очі застати ці події. На перший день війни завжди лячно. Я й моя родина - люди маленькі, навіть мізерні. Утім, саме з таких маленьких людей і починається народ, наче джерельце, що кволим струмочком виливається в могутнє річище.

Для багатьох дата 24 лютого стала фундаментальним життєділом, за яким - "до", а попереду - "після". Всі прагнення, надії, плани, мрії - все лишається позаду. Такою вона стала і для мене. Тоді я відчував те саме, що й усі: спантеличення, страх, невизначеність. Для мене й моєї родини цей день означав кінець колишнього життя, але не шляхом його завершення, смерті, а радше переродження, що несе собою жагу жити далі. Відтоді, проте, завжди ятрить груди біль, скорбота за невинними жертвами війни, славними українцями. Утім, така ціна незалежності... 

Щиро вражає цинічність ворога, його нехлюйство, нехтування всіма законами людяності. Та на те ми й українці, що тепер на наших раменах лежить священна боротьба проти пекельного зла, а за нами правда. Наш шлях - доленосний, наша роль - знакова. Ми показуємо світу, що значить бути людьми, що значить бути українцями й боротися за свої свободи. Бо наша доля - феноменальна, адже попри всі вперті намагання винищити нашу мову, нашу історію, нашу культуру й сам наш народ, ми досі є, ми живі, ми спілкуємося українською, знаємо своє коріння, пишаємося нашим мистецтвом, і на всі "Нєт, нє било і бить нє может" ми гордо відповідаємо словами Багряного: "Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами!".

Усі війни зрештою закінчуються. Я, як і кожен, плекаю в серці чисту надію на світліше майбутнє, де пануватиме мир. Людство давно пережило епоху воєн. Попереду нас має чекати омріяне майбуття, де немає місця ненависті, презирству, вбивствам та знущанням. Адже ж ми знаємо, що ми - люди?

Для мене мир - здійснення заповітної української мрії: спокійне життя на своїй землі без чужих претензій, без залишків ганебного імперського минулого. У ширшому сенсі мир - людяність, повага до людини, шанобливе ставлення, зручні умови для життя, розквіту особистості.

Врешті-решт, а де ж іще в майбутньому місце людині? Як же релігія, філософія, наука, безмежний потяг до вищого й прекраснішого?

"Любов... дружба... радість... щастя"?..