Нетреба Тетяна, 14 років, учениця 9-го класу Криворізької загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.№116

Вчитель, що надихнув на написання есе: Долгунова Ірина Георгіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Після того, як закінчилася Друга Світова війна, всі мріяли, щоб це ніколи не повторилося, але, на жаль, не всі мрії здійснюються. Для мене війна почалася 24 лютого близько п’ятої ранку зі звуків вибухів та страшного, майже нереального гулу літаків, яких не видно.

Перша реакція – паніка, розгубленість, коли відчуваєш майже тваринний страх. 28 лютого на територію мого селища заїхали окупанти. З того моменту наше життя і досі не стало колишнім. Ми з батьками і сьогодні залишаємося вдома, в нашому рідному українському селищі Пришиб, і щиро сподіваємося, що все буде Україна. Ми ніколи не могли б подумати, що у 21 столітті може розпочатися повномасштабна війна, нам здавалося, що це сон і все це не по-справжньому. За час окупації з нашого селища виїхало більше половини мешканців. Після втручання окупантів в наше цілком нормальне життя для нас час зупинився. Чули вислів «Людина до всього звикає»? А замислювалися, як це страшно? Ти починаєш звикати до військової техніки, яка весь час їздить усюди, до вистрілів гармат навколо селища, до гулу літаків, що пролітають дуже низько над землею. Ти вже не дивишся на це як на новину. Ти бачиш світ чорно-білим, і в тебе не вистачає сил на яскраві фарби життя, на мрію. Потроху я перестала бачити сенс у звичних, раніше важливих і потрібних для мене речах. Зараз для мене не є головними мої довоєнні бажання: брендовий одяг, зовнішній вигляд, вишукані страви, день народження, свята. Зараз для мене важливе життя і здоров’я моїх близьких і рідних.

Виходячи на вулицю, я дивлюсь на сіре небо, яке, мабуть, переживає війну разом з нами. Кажуть: це не кінець, потрібно жити далі. Але – як? Коли розумієш, що десь там, у найжорстокішому пеклі, гинуть наші хлопці, які намагаються врятувати нас, повернути всі території України, зробити моє небо знову сонячним і блакитним. Коли я залишаюся з цією думкою наодинці, накочуються сльози, я намагаюся зрозуміти: що ми зробили не так, у чому ми винні? Як жити далі?

Вже майже вісім місяців продовжується це пекло «порятунку» і «звільнення». І приходить розуміння: поки жива мрія, буде жити і надія. Це те, що тримає людину, дає крила і сенс життя. Яка мрія тримає мене? Перемога. Мир. Пам’ять. Життя. Це мрія, яка має здійснитися, щоб не повторювався нелюдський жах страждань для людей, що живуть сьогодні, і для тих, хто буде жити в мирній Україні.