На початку війни було страшно. Я ще йшла на роботу, і переді мною завалилося пів будинку. Біля цього будинку сидів старенький чоловік, і його не стало. Це було перше, що я побачила. Я тільки пройшла цей дім, бачила, що поряд чоловік сидить, а потім щось зашуміло – і не стало ні лавочки, ні людини.

Виїхали ми зі свахою 7 листопада. Син із сім’єю виїхав у травні. Вони нас весь час кликали до себе, а ми думали, що не сьогодні-завтра все закінчиться. А коли не стало нічого, коли вже збирали дощову воду і готували на вулиці, то вирішили виїхати. Син привіз нас сюди. Спочатку я жила в дітей - вони винаймають двокімнатну квартиру. А потім вирішила звідти піти у гуртожиток, бо немає життя ні мені, ні їм. 

У гуртожитку і колектив гарний, і керівництво добре до нас ставиться. Син мені допомагає. З їжею проблем не було, тому що я вже звикла економити. А недавно у мене був інсульт, і тепер із ліками проблеми.

В лютому загинув онук під Кліщіївкою, йому було 29 років. А потім помер і батько, бо серце не витримало. Донька залишилась одна в Житомирській області. Там - дві могили і вона.

Хочеться, щоб усе це закінчилося. Того, що було, я вже не побачу. Міста свого не побачу. Дітям повернутися нікуди. У мене залишився один онук, і йому нікуди повертатися, бо міста зовсім немає. Що буде далі – я не знаю. Поки що майбутнього не бачу.