Мені 34 роки. Жили в Оріхові з чоловіком, працювали. Були на роботі, і мені бухгалтер сказала, що Дніпро бомбили, у неї там - діти. Я не повірила, що це дійсно війна. А через два дні і в нас почалися вибухи. Стали танки їздити, тоді я вже усвідомила, що війна почалася.

Ми сиділи там довго. Уже почалися прильоти, а ми ще торгували. Потім перед Великоднем сказали нам, що буде щось страшне, і ми вирішили виїхати. Виїхали і вже не повернулися. Тепер ми в Запоріжжі. Це недалеко від дому, тому і вирішили тут залишитися.

Ми проскочили там, де в нас прильоти були постійно. Виїжджали на машинах: ми - на одній, батьки - на іншій. Вони і зараз туди їздять, і чоловік теж, а я боюся. Вони дивляться, що з нашим житлом.

Я не працюю, а чоловік торгує на ринку. Страшно. Морально ця війна тисне на всіх, люди знервовані. Хотілося б, щоб швидше війна закінчилася, щоб уже додому поїхати.

Мені здається, що все буде добре. Звісно, не відразу, але народ у нас працелюбний. Якщо нам фінансово західні друзі допоможуть, то ми все відбудуємо і будемо жити ще краще, ніж до війни.