Мені 32 роки. Я музикантка. Працюю в Миколаївській філармонії. До війни жила в Миколаєві у гуртожитку. 24 лютого росіяни обстрілювали мій район. Я міцно спала з берушами у вухах, тому не чула, як евакуювали мешканців гуртожитку. Коли прокинулася, побачила, що на чотири поверхи залишилося менше десяти осіб. Я залишалася в Миколаєві пів року. Щоночі були обстріли. Я майже не спала. Коли стало зовсім нестерпно, поїхала на свою малу батьківщину – до Полтави. 

Найбільше труднощів було з водою. У березні перебили водопровід, по якому вода надходила з Дніпра до Миколаєва. Я ходила до джерела. На зворотному шляху потрібно було підійматися на гору з повними баклажками. Це було важко. До того ж, навколо лунали вибухи.

Пізніше був організований підвіз води з інших міст. Через декілька місяців з крану потекла солона й смердюча вода. В ній навіть купатися чи мити посуд було страшно. Зараз вода набагато краща, майже не солона, але все ще має жовтуватий колір і дивний запах. Я мию нею посуд, але потім споліскую його свіжою водою зі свердловини. 

Я жодного дня не голодувала. У Миколаєві неодноразово отримувала польську гуманітарну допомогу. Кілька разів філармонія видавала гуманітарку. У Полтаві отримувала продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Я вдячна всім за допомогу. 

Філармонія відновила роботу. Коли не було змоги проводити концерти в Миколаєві, ми їздили на захід України. У грудні давали концерти в Нідерландах. Грали українську музику. Кожен концерт починали з гімну України. Нас, дівчат, наполегливо просили залишитися в Нідерландах, обіцяли створити всі необхідні умови для життя, допомагати. Однак ми повернулися на Батьківщину. 

Зараз у Миколаєві не так багато концертів. Тому я здебільшого мешкаю у Полтаві. Більшість концертів проходить у бомбосховищах.

Мені здається, що війна закінчиться нескоро, хоча й хотілося б, щоб якнайшвидше.