З перших днів війни Слов’янськ обстрілювали, і керівництво міста наполягало, щоб мешканці евакуювались
Ми проживаємо в місті Слов’янську Донецької області. У нас із чоловіком приватний будинок. У цьому місті проживають мій брат, батько. Ми, слов’янці, уже пережили 2014 рік. Нас тоді обзивали сепаратистами. Ми перебували в місті під обстрілами, а тоді також виїхали, коли вже несила була терпіти. А 24 лютого ми зрозуміли, що буде все набагато серйозніше і жорсткіше, ніж у 2014 році.
В підвалі дому, де квартира моєї доньки, ми обладнали собі місце, принесли туди все необхідне, зробили світло. Планували там залишатись, але потім побачили, наскільки активні обстріли і як швидко відбувається наступ. Росіяни просунулися в сторону Ізюму. А це досить близько від нас. Щодня нам говорили про те, щоб ми виїжджали. Нас і на роботі про це попередили. Тож у нас не було вибору, і ми виїхали.
Поїхали до знайомих у Кропивницький, орендували там житло.
Спочатку у двокімнатній квартирі нас проживало одинадцять людей, два коти і собака. Це було дуже тяжко. Батько в нас хворий. Це літня людина, фактично сліпа. Ще й серйозні проблеми з пам’яттю, він нічого не пам’ятає. До того ж лежачий.
До нас приїхав мій син зі своєю родиною з Харкова. У них квартира в Північній Салтівці. Цей район сильно бомбили. З самого зранку були артилерійські обстріли. У перші дні вони сиділи з маленькими дітками на підлозі в метро. А потім дивом перемістились до центральної частини міста. Там пару тижнів побули в друзів, поки змогли знайти можливість виїхати з Харкова. Ми в Кропивницькому всі разом проживали більше року.
Зараз ми з чоловіком повернулися до Слов’янська, а інші члени родини залишилися в Кропивницькому. Ще в Слов’янську проживала моя дочка з онуком. Із початком війни вони виїхали до Болгарії. Мій зять пішов воювати до ЗСУ добровольцем. На жаль, він загинув під Бахмутом у Донецькій області. 7 вересня цього року ми його поховали.
З нашої вулиці не всі змогли поїхати. Важко було, тому що довелося тварин залишати. Сусіди годували собак і тих тварин, які залишилися тут. Багато людей літнього віку в місті були, зокрема і на нашій вулиці. Вони, звичайно, потерпали від обстрілів.
Війна – це взагалі шок, жахіття і страх. Навіть тварини помирали від переляку. Ми такі випадки ще з 2014 року бачили.
У Кропивницькому досить приємні люди. Пресингу не було. Нам допомагали, чим могли. Волонтери нас підтримували.
Уже рік минув, і я досі не можу зрозуміти, навіщо була пропаганда щодо ворога, нібито він тупий? Якби не було спотворення інформації, то, може, по-іншому ситуація розвивалася б, і люди її реально оцінювали. А так – усі були в рожевих окулярах. Вірили, що за два тижні все закінчиться. Коли ми виїжджали, то не взяли багатьох необхідних речей, бо думали, що їдемо ненадовго. Зараз повернулись і маємо надію, що все відновиться. Ми хочемо миру і спокою. Хочемо, щоб діти могли повернутися додому.
