Пономаренко Поліна, 8 клас
Золотоніська гімназія ім. С.Д. Скляренка Золотоніської міської ради Черкаської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Баранник Надія Леонідівна

Війна. Моя історія

Війна…Жахливе слово, сповнене суму, болю, втрат… Справжнє значення його я не розуміла до 24 лютого 2022 року. «Такі красиві числа поєднує в собі цей рік!» – думалося в новорічну ніч, коли загадувала бажання, щоб зник коронавірус. Аж тут як грім з ясного неба нове випробування: мій стражденний народ ціною смертей укотре виборює право на життя…

Увечері 23 лютого я готувалася до контрольної роботи з біології і дуже не хотіла йти до школи наступного дня, але вже на ранок я була готова віддати все, аби лишень навчатися.

Тоді я прокинулася, як завжди, о пів на сьому, нічого навіть не підозрюючи. У мене є шкідлива звичка – користуватися мобільним телефоном під час сніданку. Але, якби не вона, я б, мабуть, таки вирушила з дому. Помітивши незліченну кількість повідомлень у нашому класному чаті, зайшла туди з цікавості і прочитала фразу : «Війна почалася!!!»

Мені забракло повітря, із руки випала ложка, і її глухий звук від удару об підлогу вивів мене із стану заціпеніння.

Не пам’ятаю, як повідомила про це своїй сім’ї. Знаю лиш, що мама спочатку мені не повірила і подумала, що я жартую. Та незабаром у батьківському чаті з’явилося повідомлення про дистанційну форму навчання. Біологія. Схвильований голос учительки… Ніхто з учнів не сміється з потішних аватарок. Натомість у багатьох з’явилися патріотичні акаунти із жовто-блакитним прапором… Другого уроку вже не було…

…Зібрані «тривожні валізи». Родиною готові були будь-якої миті вибігати із квартири. Слух особливо загострений : чи не чути вибухів ?! Далі – пітьма… Здавалося, що якась «чорна діра» поглинула мене, мабуть, доби на дві: відчай і страх затьмарювали ясне мислення; я просто сиділа, втупившись в екран телефону. Інколи вслухалася в розмову батьків про довжелезні черги авто на заправках, про те, як люди вже почали «штурмувати» продуктові магазини, аптеки.

Моя свідомість прокинулася під час першої тривоги. Тоді ми були в бабусі. Не стало світла, у моторошній пітьмі завила сирена. Я стала посеред кімнати і нервово засміялася. Руки трусяться, ключі, які були в руці, десь пропали.

В укритті ми перебували близько трьох годин, але й після відбою ще боялися виходити. А може, нас обманюють? А якщо зараз прилетить ракета?!

Панічну атаку найсильніше я відчула в березні того ж року, коли вперше вночі вирішили не йти в укриття. Здавалося тоді, що ще трохи – і серце вискочить із грудей…

А одного разу восени я залишилася сама вдома. Почувши гучний вибух, підбігла до вікна: по дорозі їхала військова машина, у небі виднівся темно-сірий дим. Швидко одягнувшись, взяла «тривожний наплічник», уже на порозі зіштовхнулася з мамою. Ми вискочили в коридор багатоповерхівки, де зустрілися з сусідкою, у якої було мокре волосся. Усі щодуху помчали в укриття і перебували там довго-довго …

Ще й досі відчуваю безпорадність, неможливість щось змінити, зупинити безглуздя й жах війни. Хоч живу не в зоні бойових дій, все одно боюся гучних звуків. Я втратила бажання сміятися, натомість стала ще серйознішою. Не люблю залишатися сама вдома, ще більше «сиджу» в телефоні, але вже читаючи новини. Тепер я знаю все про снаряди, міни, закони, важливі політичні події, знаю, що треба робити в різних надзвичайних ситуаціях.

Про що я шкодую? Мабуть, про те, що не цінувала моментів мирного життя і не насолоджувалася ним «на повну». Тому закликаю всіх «цінувати життя», «цінувати кожну хвилину», цінувати тих, хто поряд, а особливо власну родину!

Сьогодні я ще більше відчуваю потребу дарувати один одному найміцніше плетиво тихих ніжних слів нашої барвінкової мови, це джерело живлющої води, яке зцілює, береже нас від холодного відчаю. Мрію про неминучу ПЕРЕМОГУ, про щасливе життя в нашій відновленій державі. А ще… я сповнена твердої віри. Вірю в наші ЗСУ! Вірю з такою силою , наче відігріваю замерзлу пташину, знаючи, що від мого тепла вона отямиться й знову порине в блакить…

Щодня молюся за наших захисників і захисниць і звертаюся до всіх просити в Бога благословення для рідної України і її воїнів:

Молімося за кожного солдата:
Чийогось батька, сина або брата.
Хай береже молитва їх єдина.
Над ними Бог! За ними – Україна!
Соломія Українець.