24 лютого жахливий був день. Я пішла на роботу до дитячого садочка, і там ми вирішували, що робити. Всі були шоковані. У перший же день зателефонували чоловікові з військкомату, і він пішов на фронт. Я цілий день плакала.

Влітку, коли росіяни підірвали дамбу, Каховське водосховище обміліло, ми були без води. І зараз у нас є тільки технічна. Ми чекаємо на воду з Дніпра.

Щодня чути вибухи - це шок, це жахливо. Те, що діти з цим стикаються – це, звісно, теж шок для всіх.

Як стали дуже обстрілювати, ми виїхали з дому. Катаємося туди-сюди і все одно повертаємось, бо дім є дім. Ми спершу виїхали в Польщу безкоштовним потягом, там побули і вирішили повернутися. Потім почали нас обстрілювати, і ми виїхали своїм ходом у місто Дніпро. Психологічно важко, але заспокоюємо себе.

Мрію, щоб майбутнє було гарним, мирним. Хочеться, щоб війна закінчилася, щоб країна розквітала, щоб люди себе відчували в безпеці.