Яцина Назарій

9 клас, Спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №5 з поглибленим вивченням предметів природничо-математичного циклу ім. Л. І. Бугаєвської Горішньоплавнівської міської ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчителька, що надихнула на написання – Печонкіна Лариса Андріївна

Війна. Моя історія

Я ніколи не думав і не міг повірити, що у моїй державі буде війна.

Війна застала нас з братом на чемпіонаті Полтавщини з шахів до 14 років, саме двадцять четвертого лютого ми стали призерами, але вже не раділи цьому.

Пам’ятаю, як думки переплітались у голові, я намагався зрозуміти, що саме сталося. Потім прийшла тривога, тривога за майбутнє, за безпеку близьких, за те, що може статися завтра.

Минуло вже 635 дні війни, яка назавжди змінила моє життя. За ці дні до мого повсякденного спілкування увійшли слова, які я чув раніше лише у фільмах про Другу світову війну та читав у книгах: «повітряна тривога», «комендантська година», «бомбосховище». А ще з’явилися нові — «блекаут», «донати», «волонтери», «тривожна валіза».

У людей зникло почуття безпеки й спокою. Уже на рівні підсвідомості ми прислухаємось. Пронизливий гучний звук повітряної тривоги я тепер вже не сплутаю ні з чим. Особливо вночі. Він уривається крізь сон, а потім ти довго лежиш і не можеш заснути. А ще

я упізнаю, як летить ракета, а потім ударяється об землю; і твоє тіло природно здригається і пригинається так, ніби хочеться сховатись, а страх заповнює тебе зсередини.

Такі ж відчуття були, й коли ракети летіли на Кременчук.

Від початку повномасштабної війни багато моїх друзів і знайомих виїхали з країни.

Сум і розпач на їхніх обличчях я запам’ятаю назавжди. Усе ж найбільше я переживав, щоб раптом не довелось виїжджати нам, бо тоді треба було б розлучитись з татом. Дякувати Богу, цього не сталося. Саме тоді я зрозумів цінність родинних зв’язків, єдності сім’ї — попри всі труднощі сім’я має бути разом. На перший погляд ніби нічого особливого, а насправді – це підтримка, яку ти отримуєш «підзарядившись» вдома від простих слів: «добрий ранок, гарного дня, все буде добре, любимо!»

Від того чорного лютого зникло в мене почуття легкості та безтурботності, якоїсь дитячої безшабашності, тепер я знаю і розумію слова мого дідуся Миколи: «Хай тільки не війна». Лише п’ять літер у слові «війна», а скільки горя! Щоденні хвилини мовчання, що нагадують яку ціну платимо ми за нашу незалежність, за право жити.

Війна забрала бажання планувати майбутнє і мріяти. Ми стали жити тут і зараз. Бо всі плани можуть розсипатися будь-якої хвилини. Життя розділилося на «до» і «після двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року». Про колишнє життя лишилися тільки теплі спогади.

До війни ми родиною багато подорожували, але війна забрала можливість мандрувати. Це вже була наша сімейна традиція: День захисту дітей – Харків, Парк Фельдмана, літні канікули – Азовське море.

Усе ж я жодної миті не пошкодував, що народився й живу в Україні. За ці дні ще більше усвідомив, за що люблю свою землю. Це й те, чому Україна так довго й наполегливо виборювала собі незалежність, за що протягом чотирьох століть від Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і дотепер мільйони українців віддавали й віддають своє життя.

Зараз, як ніколи, я почав цінувати час, проведений разом із батьками та братом; і не важливо, чи це час проведений у праці на городі, садку, чи за настільною грою, чи на рибалці, чи за спільною вечерею — усе не просто єднає, а надає сили, підтримує.

Я став більш вдячним за кожен момент, за кожну усмішку своїх рідних.

І нарешті зрозумів: війна — це адаптація до нової реальності, під час якої ти повинен залишитись людиною. Ми, українці, незважаючи на відчай і втому виявляємо справжню силу своєї душі, допомагаючи усіма силами нашим воїнам, біженцям, залишеним тваринам.

Попри всі негаразди я дякую ЗСУ за можливість ходити до школи, продовжувати навчатися, займатись шахами, музикою, дзюдо.

Дякую, що можу прийти увечері додому та обійняти своїх рідних, зробити уроки, а потім піти спати, пригорнувши кота Принца, та чекати здійснення одного-єдиного, але такого важливого для всіх нас бажання — Перемоги.