Під час облоги Маріуполя Марк постійно бігав містом у пошуках їжі для прихожан маминої церкви.
Мені 28 років, більшу частину життя я прожив у Маріуполі. Ми були 23 дні в облозі. Виживали там. Мені подзвонила сестра і сказала, що Україна не рятуватиме Маріуполь, тож треба рятуватися самим. І ми почали діяти.
Мої батьки – священики. У нас є церква в Маріуполі. Ми робили ночівлі, дивились фільми і розмовляли. Того разу в нас також була ночівля. Ми залишилися, спілкувалися, а потім дивились Ютуб і там побачили, як одна недобра людина сказала, що починає спецоперацію. Так ми зустріли війну в Маріуполі.
Мені було важко бачити, як людей розривають снаряди. Мені бабуся розповідала про війну, як тоді люди жили. Її слова виринали в моєму серці та пам’яті щоразу, коли я проходив труднощі й те, що там відбувалося зі мною. У Маріуполі я більшу частину дня був на поверхні й бачив, що відбувається.
Усі інші ховались, а я шукав їжу. Взагалі, у нас були запаси. Ми в перший же день зібрались церквою і придбали продукти ще за нормальними цінами. Це й допомогло нам вижити. Самі виживали і людям допомагали, які підходили до нас.
Одного разу я біг по вулиці. Попереду пролетів снаряд, упав і пошматував жінку з чоловіком - їм відірвало руки й ноги.
Приємно було, коли ми вибрались через російські блокпости і зустріли українську армію. Усі заплакали. Дуже погано на душі, коли розумієш, що все захоплене Росією. А коли ми виїхали, відчули полегшення.
Слава Богу, ми сильні люди, віруючі. Жителі Маріуполя надіялись на владу, яка не змогла їх захистити. Коли людина сподівається на когось, а поруч нікого немає, то людина просто втрачає волю. А в нас була надія на Бога, і Він нас захищав. Коли ми вибрались, то були більш-менш у нормальному стані. Уся моя родина виїхала, я залишився один. Нікого з родичів поряд немає, і це дуже важко. Ми зараз далеко одне від одного, в нас немає можливості зустрітися.
Ми спочатку не поїхали, тому що моя мама – пастор церкви. Вона вирішила залишитися, бо було дуже багато стареньких людей, які не хотіли їхати. А я вирішив не покидати маму. Ми поїхали аж тоді, коли всі вибралися звідти. Залишилось декілька людей із нашої церкви, хто не бажав виїжджати, але це був їх власний вибір.
Нас переважно не чіпали, але на одному з блокпостів якийсь чеченець сказав, що оскільки я навчався на механіка-водія, то мене заберуть до них механіком-водієм.
Я сказав, що нічого не вмію, бо тільки пішов навчатись. Він відповів: «Ми тебе навчимо». Я сказав, що не хочу в цьому брати участі, і вони звеліли мені сідати в машину.
У Львові тоді був мій знайомий. Зараз він у Києві. Я приєднався до нього. Він займається волонтерством. Зараз я приїхав до Києва, щоб не бути самому, бо всі поїхали сюди.
Швидко війна не закінчиться. Якщо Європа й інші країни будуть нам допомагати, то ми переможемо, а якщо ні, то це буде затяжна війна. І це дуже погано. Нам потрібно самим діяти рішуче і мати допомогу від союзників, бо якщо вони й далі так гратимуться, то це може погано закінчитись. Хоча те, що вони не надають ленд-ліз, не така страшна біда, як та, що вже сталася в Україні.
