Ілля Осіпов

1 курс, ВСП “Фаховий коледж інформаційних технологій Національного університету “Львівська політехніка”

Вчитель, що надихнув на написання – Мировський Олексій

Війна. Моя історія

Мене звати Ілля, я громадянин міста-героя Маріуполь. Усвідомлення війни до мене прийшло швидко, коли я прокинувся о 9:00 від пострілів та розривання снарядів біля мого дому. Після звернення президента росії по телевізору, я остаточно зрозумів що відбувається. Те відчуття розгубленості та відчаю я не забуду ніколи.

Було відчуття страху за свою родину, але не страх смерті, з нею ми вже змирились. Вже на той момент я думав що не моя сім’я, ні я не виїдуть з Маріуполя.

Через постійні вибухи важко було сконцентруватись на плані дій, але з часом ми почали звикати до них. Мій батько поїхав заправляти машину, а мати – збирати речі. Не дивлячись на всю ситуацію котра відбувалась в моєму місті, ми не хотіли покидати його. Як укриття вибрали церкву, в котру ми ходили – це “Церква Христа Спасителя”, та з цього часу Бог почав творити чудеса. Мій тато записався до лав ТРО Маріуполя, задля нашого захисту, я тим часом волонтерив на мікрорайоні “Східний”. Це був найближчий район до бойових дій, тому він найбільше потребував допомоги.

По поверненню ми не сідали майже ні на хвилину, а постійно рубали дрова, підготовлювали підвали нашої церкви, щоб там можна було комфортно перебувати, а також приготували місця для людей, котрі так само шукали притулку у нашій церкві.

Після трьох днів під постійними обстрілами страх зник зовсім, єдине чого ми боялись – це тиші, бо тиша після себе несла ще більші та потужніші обстріли.

В кінці тижня перебування в Маріуполі, почались перші погані новини. Наші друзі, що волонтерили по всьому місту, попали під мінометний обстріл. Ми всі сподівались що з ними все буде добре, проте, в їх машину потрапив снаряд і машини не стало, а разом з машиною і шістьох людей.

П’ять сімей залишились без батьків, шість вдів. Серед цих шістьох загиблих, окрім моїх друзів та знайомих, був мій дядя Сергій Савельєв. В церкві ми взяли собі за правило кожні дві години збиратись та молитись Богові за захист, проте в той день, ми молились, щоб Бог дав сил тим сім’ям, бо це була велика втрата для нас всіх.

Бог благословив нас сприятливими умовами перебування. В нас була їжа, було тепло, за це все ми дякуємо Богу, бо ми знали й знаємо що це Він дбав про нас. Коли ситуація в Маріуполі почала значно погіршуватись, ми з чоловіками, які перебували на той час в церкві. прийняли рішення. що час вивозити сім’ї.

На наступний день після цього рішення виїхала перша колона. Тільки-но ми зібрались виїжджати, почались обстріли та ми почули автоматну чергу, до нас під’їхали наші військові на БТР, та дали нам коридор для виїзду. По дорозі на виїзд з міста ми бачили купу воронок та завалів. Ніхто не міг повірити, що наше місто перетворилось в руїни. Перші блокпости, які ми почали проїжджати, це блокпости так званої “ДНР”. Під Божим благословінням вони не ставили нам зайвих питань, а сказали як можна швидше виїжджати, бо теж були налякані. Поки ми перебували в дорозі до Чернівецької області (вся дорога в нас зайняла шість днів), то отримали новину, що друга колона, котра виїжджала на наступний день після нашої, зникла. Десять машин, сорок людей зникли безслідно. Упродовж наступних двох днів з ними не було зв’язку. Бог врятував їх з під обстрілів та вони змогли вийти з нами на зв’язок коли приїхали в Запоріжжя, виявляється що вони не могли їхати далі тому, що була замінована дорога.

Найбільша радість була коли ми дізнались що тато разом зі своєю бригадою виїхали з Маріуполя. Моє життя та життя моєї сім’ї змінилось кардинально. Проте життя продовжується і Бог допомагає нам йти далі.

Я Осіпов Ілля, і це моя історія виїзду з Маріуполя, моя історія війни.