В окупованому Херсоні була гуманітарна криза. Люди чекали на звільнення, але росіяни почали готуватись до «референдуму» 

Мій чоловік йшов на роботу 23 лютого і казав мені, щоб я збирала тривожні валізи, але я вважала, що це не потрібно. Сказала, що будемо його чекати вдома. Син розбудив мене о пів на шосту і сказав, що вже почалися обстріли. Ми швидко збиралися. Я в Ощадбанку працюю – у вайбері писали з районних відділень, що вже почали заходити російські танки. Потім ми сиділи в підвалі чотири дні, тому що дуже гучно було, Антонівський міст дуже страждав. Наші хлопці спробували відбивати навалу орків. Зустрічали день народження моєї доньки 26 лютого в підвалі. Потім, коли окупанти зайшли в Херсон, ми вже пішли додому, тому що було дуже лячно сидіти в підвалі. 

Історій багато чули - наприклад, що гранати в підвали кидали, тому ми пішли до своєї квартири. 

Води вистачало, а з їжею в перший місяць дуже тяжко було. По п’ять годин стояли в черзі по харчі. Переживали, що не буде чим годувати дітей, і ми стояли в черзі на холоді. А у квітні почали везти з Криму харчі, сезонні фрукти, овочі. Стало легше. Ми трішки запаслися картоплею, цибулею і кашами. У квітні з харчуванням було легше. Вода, світло – все було. Дітей виводили на годинку прогулятись, тому що була весна і хотілося подихати повітрям.

Ми сиділи в Херсоні й чекали на звільнення. Бачили, що окупантів дуже багато. І тут почалися розмови про «референдум» і мобілізацію. А в мене двоє хлопців, син і чоловік, тому ми дуже швидко, за два дні вирішили, що будемо виїжджати. Чоловік наполіг. Я дуже не хотіла їхати, тому що там – усе моє життя: і робота, і будинок, і речі. Але я зрозуміла, що дітей потрібно вивозити, і ми виїхали. 

Дуже складно було. Ми планували їхати до Одеси, і поїхали через Снігурівку. Але там були буряти, які погрожували і розвертали машини в зворотному напрямку. Нам сказали, що там уже два дні стоять машини і їх не випускають. А хтось із черги порадив їхати через Давидів Брід, і ми поїхали на Берислав. Добиралися два дні. 

Щось не сподобалося російським військовим у нашій колоні, і вони почали стріляти в повітря. Старший син накривав собою молодшу доньку. Дуже було страшно. 

П’ять годин нас протримали, не дозволяли вікна відчиняти і навіть у туалет сходити. Потім пропустили, і ми доїхали до Берислава. Довелося проситися до людей переночувати, тому що було вже пізно. І назад нас не пускали - сказали, що до комендантської години не встигнемо. Вранці поїхали з Берислава на вільну територію. Добиралися два дні. 

Ми заїхали до Кривого Рогу і вирішили тут залишитися. У мене батьки в Зеленодольську. Тато помер, і ми думали, що будемо в мами. Побули два дні, а на третій в маминій хаті вибило шибки, і ми поїхали в Кривий Ріг. Винаймаємо тут квартиру, намагаємося працювати, але дуже тяжко з роботою. Ми не ліниві, але більше за мінімалку ніхто не платить, а квартири дуже дорогі.

Коли я вперше побачила колону окупантів, яка біля мене проїжджала, то ледве не знепритомніла. Дуже страшно, коли таке бачиш, а зробити нічого не можеш. Дуже лячно, коли на тебе направляють автомати. Страшно було за дітей. 

Якось ми їхали з чоловіком на ринок у маршрутці, і до нього причепилися з автоматом: «Ваші документи». А ми навіть не подумали, просто сіли в маршрутку і поїхали, документів у нас не було. 

Я дуже плакала, бо боялась, що його заарештують. Але в чоловіка права були, він показав, і його відпустили. Дуже було страшно, тому що ти не розумів, що в цих людей на думці. 

Я чекала у вересні, що ми поїдемо додому. Планувала собі, що війна закінчиться. Зараз, звичайно, бачу наступ наших і хочеться, щоб швидше вигнали росіян. Бо ми голі та босі, у нас усе там залишилось. Планували літо побути, думали, після літа поїдемо додому… Своє майбутнє я бачу у мирній Україні, тільки так.