Вакушкіна Людмила Андріївна, 16 років, Відокремлений структурний підрозділ «Оптико-механічний фаховий коледж Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка»

Вчитель який надихнув: Романюк Оксана Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Передчуття нової зустрічі з однокласниками робило вечір напередодні зміни нашої реальності неймовірним. Процес приготування займав усю увагу: зачіска, наряд, прикраси… Навіть раніше спати лягла. Натомість, світанок не приніс насолоди життям. Нас розбудив крик старшої сестри. Нічого не зрозумівши я ще спробувала врятувати свій звичний світ досипанням і догляданням сну, а потім збиранням до школи поки на телефон не прийшов один меседж: класний керівник повідомляла про те, що в школу сьогодні вже явно ніхто не піде...

Здавалося, що все це жарт, пробудження в чужому вимірі як у фільмах жахів, сон, що дуже схожий на дійсність. Просто мозок відмовлявся вірити повідомленням з телебачення та інтернету: в голові було все що завгодно, але не думки про війну.

Напружена й зосереджена сестра прочинила двері до кімнати і скомандувала хутко збирати найважливіші й найнеобхідніші речі. Розгубленість поглинала усе моє єство: що брати, куди складати, що є самим необхідним у такій ситуації? Я впала на підлогу і тихо заплакала, даючи собі час на усвідомлення подій. Потім сортувались особисті речі на першої необхідності та ті, що прийдеться втратити, залишити на орендованій квартирі й більше ніколи не побачити. Ви часто замислюєтесь, що за речами стоять історії, креативні ідеї, теплі серцю моменти життя?

Колись на просторах інтернету трапилось поняття «психологія натовпу». Зацікавившись інформацією я відклала її дослідження на потім, до кращих часів, коли буду вільною. А зараз шкодувала бо бачила майже неконтрольовану чергу до звичайного ліфту багатоповерхівки, де люди не мов звірі: з великими наляканими залитими сльозами очима, з дітьми або ж валізами на руках штовхали одне одного.

Якісь несуттєві дрібниці того дня пам’ятаються так яскраво, наче усе щойно відбулося. Насправді, мало що згадується чітко і точно, навіть жахіття дороги до Києва. А от відчуття такі потужні, такі «свіжі», не відпускають ні на мить. І дорогою в автівках той самий натовп з різним спектром емоцій - від агресії до «ступору». Проїжджою частиною бігли люди з клумками, дітьми і хатніми тваринами на руках. Тротуарами їхали машини, які намагались пробитись до заправки. Обабіч доріг стояли автівки, в яких закінчилось пальне, а пасажири з понурими й розгубленими обличчями шукали й не знаходили допомоги. Ціни швидко набирали оборотів, а товар з крамниць зникав ще швидше. І між тією вакханалією нестерпний вий сирен. Світ збожеволів – це про той день. Нікому не бажаю все це пережити! Нікому і ніколи!

Дорогою в батьків повсякчас дзижчали телефони: виявилось, що маю стільки рідні, що й запам’ятати не сила. Безмежна вдячність їм за те, що відкрили двері своїх домівок і сердець для нас. А ще, низькій уклін тим, хто впускав у своє життя незнайомців… Є щось магічне в тому, як українці єднаються у горі. І я була щаслива приєднуватись до волонтерських заходів.

Лише сьогодні, коли здається небезпека позаду, я замислююсь про людей, які бідують на всій нашій планеті. Як то кажуть, поки на собі не спробуєш, не зрозумієш: так ось ця притча спрацювала й на мене. Наприклад, можна стверджувати, що наші Донецьк і Луганськ самі обрали свою долю, а можна, що ми єдині й неділимі. Як би там не було, а вони знають, як воно – виходити зі зброєю до крамниці бо боїшся, що дорогою на тебе можуть напасти і вбити.

Озираючись на пережите, я розумію, що маю додатковий стимул до життя, маю усвідомлені й систематизовані цінності, маю окреслений план майбутнього. Моє щасливе майбутнє, мій мир – це коли в тебе є куди піти та до кого, знаючи, що в любий час є куди повернутись, де тебе чекають, це коли ти не прокидаєшся серед ночі від сирени або ж страху за життя. Тепер я ціную життя як воно є. Сподіваюся, що все це скоро закінчиться і ми повернемось до своїх домівок, а час зітре жахіття з нашої пам’яті.