Антоненко В’ячеслав, 16 років, 11 клас, Студениківський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Наталія Анатоліївна Козелецька

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна. Вона безпосередньо не зачепила нашу сім’ю, але залишить значний слід в нашій свідомості. Протягом цього року вона як травмувала так і загартувала нас. Змусила змінити себе і свої погляди на майбутнє.

Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, здавалося, що все життя пішло шкереберть. Вже не важливо, в кого які були плани – головне вижити та адаптуватись до нових умов. Особливо важко в перший тиждень, коли не знаєш що робити та що буде далі. Ти сидиш в інформаційній бульбашці і взагалі не вилазиш з новинної стрічки. Все те, що ти робив, любив та цінив протягом життя може в момент зникнути. 

Звуки вибухів в далечині навіювали думку про те, що наступної миті це щось може прилетіти по тобі. З цією думкою ти маєш миритися і рухатись далі. Лягаючи спати ти не думаєш про те, як наступного дня вийдеш прогулятись з друзями, а думаєш, що можеш більше не прокинутись. Але в нас не було бажання покидати дім. Лише в той момент, коли вже не буде вибору і ти мусиш абсолютно все покинути – ми були б готові покинути його. В багатьох був колективний посттравматичний синдром, коли всі лякались першого грому або звуку літака. Звісно це пройшло, адже вже відбулась адаптація, але певний слід в психіці це залишило. Тепер ти не можеш жити так спокійно, як раніше.

Безпосередньо змінились і погляди. Таке відчуття, ніби ми стали іншими людьми. Особисто в мене сформувалась чітка громадянська позиція: я почав по-іншому думати і дивитись на події, змінивсяяк особистість. Прийшло чітке усвідомлення, що те, що здавалося неможливим в ХХІ столітті, насправді можливе. І я впевнений, що з іншими це також відбувається. Ми морально стали більш стійкими та витривалими.

В нашому колі відбулось значне патріотичне піднесення. Значення й слова гімну стали сприйматись по-іншому. Слова «Ой у лузі червона калина» проросли в серці і стали до болю рідними. Ми поступово викорінюємо із себе суржик, відчуваємо ненависть і огиду до всього російського, жертвуємо кошти на волонтерські фонди, щоб зробити свій внесок у перемогу. Але разом із тим не дає спокою відчуття, що ми робимо недостатньо для перемоги. Тому мама ходила плести сітки, дядько пішов у ряди ТРО, а я займався DDoS атаками по російських серверам. Населення двох країн по сусідству, як ніколи, довели свою безмежну недолугість і стали синонімом до таких слів як бруд, лайно, непотріб, сміття, гній тощо.

А проте, хоч і в умовах війни, життя триває. Не дивлячись на те, що ворог продовжує нас тероризувати, ми всі тримаємось і живемо далі. Війна змінила нас. Це своєрідний, але все ж досвід, який залишиться на все життя. А головне, що потрібно буде зробити, це – висновки.

Тримаймося! Це буде перемога не лише на полі бою, а й у нашій свідомості!