Ми зі Слов'янська, а назва цього міста вже багато про що розповідає. Ми натерпілись у 2014 році. Були обстріли, у мене навіть поранення було. Мій чоловік був контужений. Це сталося неподалік від нашого дому. Він потрапив під обстріл. Він тоді залишився майже без лікування, бо місто було у такому страшному стані, стільки поранених тоді було у лікарнях!
Тому, коли почалася повномасштабна війна 24 лютого, ми ще потерпіли. Залишались вдома півтора місяці. Згодом нас запросили родичі до Кривого Рога. Ми до них переїхали. Досі тут живемо і дуже їм вдячні за це.
Про повномасштабну війну я дізналась з телебачення. Весь цей час, поки ми залишалися у Слов'янську, у місті все працювало, всі служби функціонували. Зрозуміло, що не працювали заклади культури, бібліотеки.
У нас було тихо, тільки навкруги міста було гучно. Ми розуміли, що 20-25 кілометрів - це не відстань до нашого дому, томи й виїхали. Нерви вже не витримували.
Ми зателефонували на гарячу лінію, нам подали безкоштовний дуже комфортний автобус і довезли нас до Дніпра. Там ми електричкою дісталися до Кривого Рога.
Цей страх і нерви - такого до 2014 не було. Нервова система зруйнована.
Страшний був 2014 рік, але те, що ця війна буде такою страшною, я навіть уявити не могла.