До війни ми жили у Херсоні з сином та батьками. Минулого року у мене виявили онкологічне захворювання, і я лікувалась у Херсонському онкоцентрі. 

24 лютого прокинулась рано-вранці і побачила п'ять пропущених дзвінків від керівниці. Вона сказала, що розпочалася війна. Ми жили у центрі Херсона і не чули вибухів. Потім ввімкнули телевізор, слухали і дивилися. Були шоковані. 

Першого березня до Херсона зайшли окупанти. Були обстріли, дуже багато загинуло наших тероборонівців, які намагалися зупинити ворожу навалу. Перший тиждень окупації ми боялися навіть з дому виходити. Ходили дворами. Спочатку всі магазини були зачинені, згодом почали потихеньку відчинятися і продавати якісь залишки. Спочатку ціни були нормальними, потім поступово почали рости, а коли ми виїжджали, вже були вищі у 3-4 рази, ніж на підконтрольній території.

Перший місяць ми зовсім не бачили молока і молочних продуктів. М'ясо ще знаходили, була риба заморожена. Все - зі старих запасів. Яєць не було. Не пускали через Антонівський міст - ніхто нічого не міг привезти. Овочі було дуже проблематично купити, тому ми гуртувалися зі знайомими, розповідали одне одному, де з'явилася картопля, де цибуля, де можна придбати буряк. Коли ми вперше побачили молоко, стільки радості було! За два-три тижні з'явилася сметана, кисломолочний сир. Ми раділи таким речам, на які раніше не звертали уваги. 

У деяких крамницях почали з'являтися термінали. Ті магазини, які торгували господарськими товарами, зачинилися. Відомий мережевий супермаркет зачинився ще на початку березня. Люди мародерили, розграбовували магазини, серед них були наші сусіди. Ми бачили ці відео. Розграбували супермаркети - вони стояли зачинені. У центрі було дуже важко знайти корм для кота. Підняли втричі ціни. Потрібні товари потрібно було шукати. 

На початку травня почали вже завозити російські товари. Але ми 11 травня виїхали, недовго це спостерігали. Інтернет і телефонний зв'язок на початку квітня зник зовсім. По місту були "острівки", де можливо було зловити інтернет. 

З початку березня неможливо було зняти готівку. До банкоматів вишиковувались величезні черги - і по сто людей, і по п'ятсот. Лікарня і поліклініка ще працювали. 

Я давно хотіла виїхати, але медсестра, яка мені робила хіміотерапію, залишилась у місті. Я до неї приїжджала, і вона мені проводила лікування. 

Навколо Херсону постійно чулися вибухи. А 27 квітня було дуже гучно - по місту влучила ракета. Це було так чутно, ніби сталося на сусідньому подвір'ї. Наступного дня я їхала в онкоцентр і бачила вирву біля будинку СБУ, вибиті шибки по всьому центральному проспекту Незалежності. 

Тієї ж ночі я подала заявку в телеграм-канал на евакуацію із Херсону. За кілька днів зі мною зв'язалися, і ми домовилися про евакуацію. Я прийшла до головного лікаря в онкоцентр, побачила там російських військових і зрозуміла, що подальшого лікування вже не буде. 

Я умовила батьків, ми зібрались і на початку травня вирішили виїжджати. Було дуже багато людей на евакуацію. У шкільному автобусі нас було 60 осіб. Ми сиділи на сумках у проході, одне на одному. У нас ще була кішка у переносці, в інших людей теж були домашні тварини. 

Ми швидко доїхали до Берислава, а там нам сказали, що далі проїзд зачинений. Ми розвантажилися у полі. Нас прийняла місцева школа. Там були спортзали, матраси, ковдри. Крім нашого автобусу, ще було багато приватних машин, інші автобуси під'їжджали. Всі класи були зайняті. Нас, певно, у спортзалі було 130 людей, всі покотом лежали на матрасах. Нас погодували обідом і вечерею. 

Зранку ми виїхали: проїхали декілька блокпостів, а на одному застрягли на чотири години. Стояли в полі під спекою. Повз нас проїжджало багато російської військової техніки - КамАзи, "Урали", БТРи. Російські військові нам пропонували воду. Потім нас пропустили, і ми поїхали дуже швидко. Водій нам сказав, що сіру зону потрібно проїхати дуже швидко. 

По дорозі розбилось вікно, довелося затуляти його пледом. Часточки скла потрапили одній дівчині в око, вона плакала. Водій казав, що не можна зупинятися. Коли ми доїхали до першого українського блокпоста і побачили наших військових, весь автобус плакав. Всі  так раділи, що ми вирвалися з того жаху, з тієї в'язниці, яку нам влаштували орки у Херсоні. 

Коли ми під'їжджали до Кривого Рогу, це був останній день, коли через місто пропускали на Давидів Брід. Ми дізнались, що колону, яка їхала за нами, обстріляли - там були загиблі. Тому було дуже емоційно. 

У Кривому Розі ми вперше з початку березня почули сирену повітряної тривоги. Ми навіть не зрозуміли, що це. Дякую Кривому Рогу, який нас чудово прийняв у школі, де ми могли і поїсти, і помитися. 

Нам там дали і продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова. Вам за це щиро дякую, бо ми в одній сумці вивезли з Херсону все своє життя. 

Зранку волонтерський автобус привіз нас безкоштовно до Одеси. Коли ми приїхали, на вокзалі були кореспонденти з німецького видання, згодом вони приходили до нашої родини і брали інтерв'ю. 

Найскладнішим було залишити все своє життя там, у Херсоні. Ми все чекали коли нас звільнять. Важко було виїжджати, ми їхали в невідомість. Навкруги дуже багато людей, які нам допомагають. Ми завжди відчуваємо підтримку.

У родині ми згуртувалися ще більше. У липні до нас приєдналася батькова сестра пенсіонерка. Виїхала моя сестра з чоловіком. Чоловік моєї сестри був у нашій теробороні, тому на початку травня за ним приїжджали російські військові, забирали "на підвал". Три дні його катували, били. Згодом його відпустили, й вони швиденько виїхали. 

Сестра з чоловіком їхала через Кінбурзьку косу на Очаків морем. Кілька днів була така можливість - наш український військово-десантний катер вночі забирав таким чином людей. 

Війна закінчиться тоді, коли звільнять всі території, які належать Україні. Виженуть усіх окупантів з нашої землі. Наші українці просто неймовірні люди. Я вірю в те, що війна закінчиться наступного року нашою Перемогою. Ми повернемося до своїх домівок, будемо відбудовувати наші рідні місця.