Пущон Юрій, учень 7 класу Підвисоцького ліцею ім. Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сиволап Т. В.

Війна. Моя історія

«Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»

В. Стус

 «Наш дух не вбити, волю не зламати, за нами – діти й Україна-мати і з нами воля й правда вікова!»

Надія Гуменюк

Війна… Ніколи б не міг подумати, що це слово може лякати, викликати ненависть до загарбників і повагу водночас до тих, хто захищає нас ціною свого життя.

24 лютого 2022 року закарбується в моїй пам’яті надовго… Це саме та дата, яка поділила моє ще коротке життя на до і після, навчила цінувати кожну його хвилину і всіх, хто поруч.

Та хоч часто під звуки повітряних тривог доводиться ховатися в укриттях, я пишаюся тим, що народився українцем. Адже наш народ  сильний і мужній! Погляньте на наших доблесних захисників і захисниць, які незламно стоять до останнього під постійними обстрілами у холоді й невіданні того, що ж буде далі. А волонтери? Вони їдуть у самісіньке пекло, допомагаючи нашим воїнам усім, чим можна. Об’єднався народ нашої Матінки-України  в одне ціле й мужньо наближає  перемогу.

Я просто впевнений: ми, українці, вистоїмо в цій запеклій війні, адже наша нація повинна процвітати, тому що її дух не зламати і нічим не залякати.

У мене, як у кожного українця, своя історія війни… Коли я прокинувся 24 лютого і почав одягатися до школи, до кімнати зайшла мама, її очі опухли від сліз, тремтячим голосом видушила з себе: - Юрку, не одягайся! Війна… Я мовчки опустився на ліжко й не знав, що мені робити далі. Не хотів плакати, аби знову не ридала мама й не лякати своїх братів.

Просто мовчав і усвідомлював, що потрібно чимось підтримати своїх рідних. Якщо чесно, нічого не міг придумати, тому сидів мовчки.

Згодом додому прийшов тато. Він був спокійним, як ніколи. Я розумів, що  поводить себе так, щоб не лякати без того перелякану маму. Відчував, що батько не затримається вдома, адже чув про військкомат… й дома «до дзвінка». Ще тривожніше на душі ставало, коли десь далеко чулися  вибухи. 25 лютого наш тато прийшов додому справжнім красенем. На його плечі висів автомат. Та радості від такої омріяної «іграшки» ніхто не мав. Мама, побачивши батька на порозі, заплакала. Я розумів, що і тут потрібно стриматися, та сльози самі просилися, їх втримати, напевно, було неможливо.

До тями привів батьківський грубий голос: «На збори пів години». Мама ніби прокинулась, зціпивши зуби, почала бігати по хаті, збирати для тата все необхідне, на її погляд. Ми з братами сиділи біля батька, а поруч лежав його автомат.

Коли зачинилися двері, на душі було  пусто, така порожнеча, ніби  щось вирвали з неї без твоєї згоди… Мама час від часу схлипувала на кухні й скаржилася на те, що тісно й їй немає чим дихати. Одягнувшись, я з братами вийшов з хати. Маму надовго не могли залишити, але не хотілося й заважати їй. Ми вийшли всі разом, стояли на подвір’ї, задумливо вдивлялися в далечінь…

Повільним кроком до нас наближався батько зі своїм автоматом і величезною сумкою, яку зібрали йому у дорогу. Я буду служити в територіальній обороні, чергуватиму на блокпості, - задумливо повідав нам тато.- Сьогодні я вдома.

Уперше щиро повірив у Бога й зрозумів, що хоч сьогодні він буде з нами…Так у нашій родині поселився татків вірний товариш, його автомат. Хоча й гості вони були нечасті, та все ж, час від часу з’являлися. Якось батечко приїхав і сказав, що в окопі дуже холодно. У нас у хаті була «буржуйка», самі змайстрували. Мама відразу розпорядилася, щоб забирали. Розуміли: вона  не заспокоїться, тому покірно довелося допомагати батькові вирізатиїї з хати.

Для мене все якось стало на свої місця. Навчався дистанційно, до школи не ходив. Час від часу чули страшні звістки про загибель хлопців-захисників з нашої та сусідніх громад.

Одного дня я посварився з мамою, нарікав їй на погане життя, скаржився на несправедливість. Мама дивно глянула на мене, після чого простягнула мені чистий одяг і сказала: - Юро! Одягайся й виходь на вулицю! …То був самий найпекучіший мій біль. Вся дорога була встелена квітами й де-не-де чулося з болем вимовлене ім’я - «Максим»… Люди, стоячи на колінах, зустрічали свого ще зовсім юного й нескореного героя… Він їхав до своєї домівки. На жаль, востаннє…

Тоді я по-справжньому збагнув, де несправедливість. Війна позбавила майбутнього людину, якій ще жити й жити. Ми у вічному боргу перед тими, хто поліг за нас, щоб у нашій вільній і незалежній країні панував мир та спокій.

Мені б дуже хотілося, щоб ця війна закінчилася якомога швидше, а всі воїни повернулися з фронту до своїх сімей, щоб більше не лилася рікою людська кров. Хоча я ще досить юний, та розумію, що ми повинні мужньо пройти всі випробування й триматися разом, адже так буде легше перемогти в цій кривавій війні. Одинадцятий місяць війни… Біль, втрати, але моя віра в перемогу не згасає.