На жаль, мої близькі родичі вже стикалися зі схожою бідою в Молдавії, у Придністров'ї. Моя сім'я прекрасно пам'ятала їхні розповіді про жах і розруху, які там творилися.

Війна – це найбільша дурість людей.

Найважче випробування

Комендантська година вже почалася (з 23:00 до 05:00), виходити з дому категорично заборонялося, та й було небезпечно. Викликати швидку не виходило – просто не брали слухавку.

Почав обдзвонювати служби таксі, і тільки в одній відповіли. Дівчина, почувши, що треба везти в пологовий будинок, сильно розревілася. Вона вибачалася за те, що не могла нічим допомогти, оскільки дозволу на перевезення людей вночі у таксистів теж не було.

Нарешті, з п'ятнадцятого разу швидка взяла слухавку. Машина під'їхала хвилин через 40.

Приїхавши в пологовий будинок, ми довго стукали в залізні двері разом з лікарем швидкої допомоги. Нам довго не вічиняли. Як з'ясувалося, неподалік від пологового будинку незадовго до нашого приїзду був бій, і лікарі боялися підійти до вікон.

Попри все, ця ніч була напрочуд дуже тихою. Поява на світ нашої дівчинки пройшла дуже успішно. Я дуже переживав тоді, адже я вже відповідав за цілу сім'ю.

Від обстрілу ми ховалися під вагонами

Працюючи в охороні на Донецькому металургійному заводі, я входив до складу групи супроводу продукції заводу. Склади з чавуном ми супроводжували через залізничну станцію «Ясинувата» та лінію розмежування. У Ясинуватій, чекаючи відправлення нашого потяга, ми часто потрапляли в ситуації, коли були розбиті снарядами шляхи, і тижнями доводилося чекати їх ремонту.

Хотілося б дуже забути про ніч, коли у моєї півторарічної донечки піднялася температура до 40,5. А на станції швидкої допомоги нам відповідали, що до нас ніхто не приїде – на весь наш спальний район була всього одна карета швидкої допомоги. На інших, як нам сказали, не було палива. Хоча на військову техніку цього самого палива завжди вистачало.

Бувало всяке. Іноді сиділи без води та світла по декілька днів. Був час, коли в магазині бракувало харчових продуктів і товарів для побуту. Люди шикувалися у величезні черги за гуманітаркою. На роботу стало набагато складніше добиратися, тому що численні водії виїхали з Донецька.

На заводі роботи було мало, і ми сиділи по два тижні на місяць за дві третини окладу по домівках. Дуже маленьку заробітну плату нам платили, але на картку.

Це була справжня проблема – банкомати не заряджали грошима, банки закрили, і з кожним днем зникали термінали в магазинах.

Ми могли подовгу стояти в чергах в магазинах, які ще брали оплату картками.  Бігали по магазинах і пропонували людям розплатитися за них своєю карткою в обмін на їхню готівку.

Через війну довелося покинути нашу маленьку, але дуже затишну квартиру в Донецьку. Практично всі наші друзі роз'їхалися хто куди. Ми втратили роботу. Виїхали з міста, де народилися й виросли. Залишили там своїх батьків, які доглядають своїх дуже старих батьків. І ми не маємо можливості забрати їх сюди.

Про що думають і говорять люди, які постійно проживають у зоні бойових дій? Живуть, як можуть. Однозначно вони втомилися від цієї виснажливої затяжної ситуації. Деякі, я чув, хотіли б жити, як раніше в Україні, деякі свято впевнені у правильності ситуації, але водночас хочуть отримувати українські закордонні паспорти, пенсії й освіту. Я нікого не суджу.

Зараз ми не отримуємо гуманітарну допомогу. Тоді ми отримували допомогу на дитину від Фонду Ріната Ахметова.

Найстрашніше у війні – смерть невинних людей.

 Ми всією сім'єю мріємо про свою квартиру в безпечному місті.

Ми почали більше цінувати мир.