Скапа Аліна Сергіївна, викладачка української мови та літератури в Харківському ліцеї №163

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«А тільки б не було війни», - слова моєї 84-ьох річної бабусі, яка повторювала це кожного дня. Боже, якби ж я знала значення цих слів, то зовсім по-іншому б реагувала на це побажання. Тепер 1000 днів щоденно повторюю ці слова. 

24 лютого 2022 року... Харків... Цієї ночі майже не спала, бо моя двомісячна дитина лихоманила , і зранку ми мали йти до лікаря. Але вибухи почали лунати один за одном, відразу беру до рук телефон, а там  уже дзвінок від дядька, котрий мешкав в іншій частині міста. «Аліно, вставай, почалося! Ми їдемо з Північної Салтівки до батьків на Полтавщину. На Рогань уже не заїдемо, бо на кільцевій стоять російські війська». І в голові лише десятки питань,  на які не було відповіді.

Руки трусилися від невідомості, серце вистрибувало з грудей від страху, але своїй онкохворій мамі говорила, що у нас все спокійно.

День у такому стані, ввечері прийняли рішення поїхати до друзів у сховище під будинком у приватному секторі. Самостійне лікування дитини, цілодобове читання новин, а вулицею проходять танки та БТР. Емоційний стан був нестабільний. Витримали ще 3 дні, далі розуміла, що залишатися з малюком там не можу, молоко почало зникати. Йдемо в квартиру, збираю дитячі речі в рюкзак, сина кладу в автолюльку й попутним транспортом вирушаю до батьків на Полтавщину. 6 годин не годую дитину, бо просто стоїмо на проїжджій частині траси, навколо чутно вибухи, а я зі своїм найдорожчим скарбом чекаю, щоб нас хтось підібрав. Диво трапилося, їхав автобус з такими, як ми. Страшно, невимовно страшно було їхати, але шляху назад не було.

Дорога була важкою: військові в Полтаві всіх вивели на вулицю, щоб ми перекрили колону техніки, яка йде з боку Києва. Хто зупинить, жінки чи немовля?

Мені здавалося, що я втрачаю свідомість, а зараз,  пригадуючи це, сльози самі котяться. Через деякий час нас відпустили.  Ми приїхали в село Бугаївка Кременчуцького району, де і продовжуємо бути до цього часу. 

Тут теж не все так добре, 15 людей в трьох кімнатах, кожен схожий на бочку з порохом. Головне, що не чути постійних вибухів. Проте від війни ніхто не втік. Чорним птахом прилітають постійно новини в громаду. Пекучем болем ятрять душу новини про нові військові злочини на території неньки-України. У кожної людини наступає синдром самовигорання, кожен по-різному його переносить, але тільки нелюди нічого не відчувають. Коли відчай охоплював душу, то завжди розуміла, що після хмари обов'язково буде сонце. І саме я маю бути прикладом стійкості та незламності для тяжкохворої мами та майже трирічної дитини.  З вересня цього року повернулася працювати онлайн вчителем у свій Харківський ліцей. Моментами це такий життєвонеобхідний ковток довоєнного життя.

З кожною новиною про приліт, про загибель військових чи цивільних почуття ненависті до ворогів стає сильнішим. Кожного разу думала, що більше вже немає куди ненавидіти, але виявляється, що є.  Один і той же спектр емоцій переживаю, який пожирає з середини таким чином, ніби вперше. Жахливою ціною осягаємо нашу ідентичність. Проте потрібно вірити в Україну, в незламність нашого народу, в Перемогу з усмішками і сльозами, з мільйонами вишиванок і нашим прапором у кожному куточку наших 603 700 км2.  Тільки б не було війни...