Інна виїхала з Бахмута сама з двома дітьми, одна з яких – ще грудне немовля. Російські бомби знищили їх будинок вщент
Я мешкала в місті Бахмут. Мені 41 рік. В нас у Бахмуті були дуже великі бойові дії, дуже було гучно. Страшно, коли вночі посипалося все скло між поверхами. Ми сиділи декілька днів закриті й у темряві, бо не можна було, щоб десь світилося. Так посиділи декілька днів і виїхали, тому що була небезпека велика.
Виїхати було дуже складно. Кожен день від нас йшов евакуаційний автобус до Костянтинівки, до Краматорська - там на залізничному вокзалі був потяг. Складно було, що з собою нічого не можеш взяти. Я їхала з двома дітками, одна дитинка в мене грудна - це було найважче. Треба було вибирати: чи коляску, чи сумку, чи валізу, чи кота. Ну, нічого: є куча добрих людей і волонтерів, всі дуже допомагали.
Тоді ще ми не думали, що щось буде з нашим містом. Я ще ходила допомагала плести сітки маскувальні, речі носила. Тоді ще ж люди тікали з Попасної, з Сєвєродонецька, і ми для них збирали речі, в кого що було. А зараз вже всі пороз'їжджалися по всій Україні.
Саме страшне, що я бомж, в мене немає де жити. Ми з чоловіком заробляли на свою квартиру. Все, що там було, наживали своїм трудом. А тепер нема куди повертатися.
Страшно, коли шукаєш по новостям чи по соцмережам, що залишилось від твого дома. Зараз від нашого будинка не залишилось нічого аж до першого поверха. І ніхто нам нічого не поверне.
В Кропивницькому живе побратим мого чоловіка. Сказав: «Приїжджайте, будете тут жити, поки я захищаю нашу Батьківщину». І я тут залишилася. Чоловік служить ще з 2014 року.
Дитина моя в садку, але зараз тривога - вони сидять в бомбосховищі. Ну як це можна? Діти не сплять не навчаються. Всім це все надоїло, вже всі втомилися. Кажуть: «Бахмут - це фортеця». Ніяка вона не фортеця. Ми навіть не знаємо, скільки там людей і військових, і цивільних зникли безвісти. Може, їх ніхто вже ніколи не найде.
Моя бабуся завжди казала: «Щоб мої діти ніколи не бачили війни». Я теж хочу, щоб ні діти, ні онуки, ні правнуки, цього не бачили і не відчули на собі. А зараз, як руки ноги є, значить, далі підемо. Ось я зараз іду, Саме головне що всі друг друга знайшли, краще знати, що його поховали поплакати і все, а так дуже тяжко. Мені всіх жалко, як людей в яких є і сім'ї і родини.
