Каменчук Анастасія

11 клас, ліцей «Educator»

Вчителька, що надихнула на написання – Музиченко Наталія Іванівна

Війна. Моя історія

Тої ночі, мені, як завжди, довелось лягти спати пізніше, завдяки чому, чи на жаль, чи то на щастя, але я не чула перших вибухів. Прокинувшись вже вранці, не усвідомивши, що відбувається, я вмикаю телефон і бачу понад тисячу нових повідомлень у чатах із друзями, однокласниками та рідними. Не встигнула я ще відкрити їх, як до моєї кімнати забігає схвильована мама, і каже, що почалася війна. Я, досі серйозно не сприймаючи події, починаю збирати найважливіші речі та запасний одяг у найбільший шкільний рюкзак, в якому до цього лежали зошити та підручники. Швидко поснідавши якоюсь кашею, допомагаю батькам зібрати молодших сестру та брата. І вже через декілька годин батьки вирішили їхати з Києва. Зібравши всі необхідні речі, та обов'язково прихопивши з собою нашого песика, ми вирушили до південно-західного кордону України. Там, у селі, разом із нами були ще декілька сімей знайомих моїх батьків, і, я вважаю, що нам допомогло те, що ми всі були тоді разом. Перечекавши там біля кордону ще близько двох тижнів, спочатку поїхали наші знайомі, а після них вже й ми. Спочатку з України до Молдови, дві ночі в готелі. З Молдови до Румунії, ніч в готелі. Потім так само до Болгарії, та, зрештою, приїхали до Туреччини. Я, звісно, полюбляю подорожі, але точно не при таких умовах.

Разом з іншими сім'ями ми жили декілька місяців в будинку якихось там знайомих. Ліжок на всіх не вистачало, тому мого брата поселили на невеличкий диван, а мене з маленькою сестрою на матрац. Кожну ніч я допомагала засинати моїй малій сестричці, яка не розуміла, де ми, та що відбувається. Обіймаю сестру, і відчуваю запах цієї вогкості на стінах давно невикористовуваного, майже підвального приміщення, де меблі були покриті цвіллю.

Нам дуже пощастило, і через декілька місяців, знайшлись інші родичі знайомих, хороші люди, які надали нам житло з більш привабливими умовами до життя. І вже протягом майже двох останніх років ми живемо в цьому домі.

Але я досі не знаю відповіді на свої питання: Коли я зможу повернутися? Як там мої друзі? А родичі? Чи все в нормі?

Мої речі в рідній хаті, мабуть, вже покрились пилом. Але то не так важливо, як життя рідних людей. І я дуже щаслива, що всі вони живі та здорові, хто за кордоном, хто вдома.

Я розумію, що моя історія не така страшна й жорстока, як в багатьох інших, і мені пощастило уникнути всіх тих жахіть що відбувались. Але це мій досвід, якого я не цураюсь та не соромлюсь.