Никифоренко Поліна, 11 клас, Комунальний заклад "Добропільська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів" Воздвижівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенюта Антоніна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шлях, який мені довелося пройти, непростий. Війна прийшла у моє рідне місто  Гуляйполе. Вона спіткала мене у власному домі. У захищеній з дитинства кімнаті я відчула страх. Намагалася заснути, але над моїм будинком літала ворожа артилерія.

Єдине бажання, яке на той час було в моєму серці,  це прокинутися наступного ранку неушкодженою.

Мій будинок з кожним пострілом підіймався та опускався. Вікна не вщухали трястися. З кожним пострілом  моє серце билося швидше, а з наступним вибухом дихання зупинялося. До ранку стрілянина стихла, але вдень все знову повторилося. Ми з мамою сиділи у ванній кімнаті та молили Бога, щоб залишитися живими.

Ось тоді я по-справжньому зрозуміла, що таке цінність життя. Адже не знала, куди ворог поцілить наступного разу.

Через декілька годин обстріли зупинилися. Я стояла на колінах і дякувала Богу та рідненьким ЗСУ, що ми залишилися врятованими. Після обстрілу  поїхали до дідуся з бабусею. Дуже хвилювалися.  Як вони там? На той час зв'язку в місті не було. Потім вся родина прийняла рішення: що будемо жити разом.

Обстріли продовжувалися, але ми жили й вірили, що скоро цей жах скінчиться.

Одного дня у місті стало ще складніше. Крім важкої артилерії, з’явилася ворожа авіація. Гради накрили місто. Усе довкола вибухало, горіло. Стояв страшенний сморід, плач, гуркіт. І ми прийняла непросте рішення: треба виїхати з міста, щоб перечекати обстріли. Усі плакали, серце розривалося на маленькі шматки, але розуміли, що так треба заради безпеки.

Я залишила свій рідний дім, улюблену кімнату, школу - все те, що було для мене найдорожчим. Зараз ми  живемо в сусідньому місті, але з кожним днем все більше і більше хочеться додому.

Щоранку в моїй голові лише одне питання: “Коли знову зможу поїхати додому, побачити друзів?”. Подумки я завжди у своєму рідному Гуляйполі. Дні минають, час іде, але для мене він зупинився ще тоді, двадцять четвертого лютого. Попри всі труднощі, сльози й розчарування, ми з родиною продовжуємо жити й вірити, що скоро зможемо повернутися до своєї рідної домівки.

Одного дня  дідусь з бабусею поїхали до себе додому, щоб забрати деякі речі. Бабуся розповідала, що в той день було спокійно. Вони щасливі ходили по дворі, думаючи, що вже нікуди не поїдуть. І тут почався жах: ворог обстрілював їхню вулицю, на очах руйнувалися будинки. Дідусь ліг під причіп, а бабуся - біля кухні. Осколки летіли в різні напрямки.

Бабуся молила Бога, щоб залишитися живими. Через декілька хвилин настала тиша і вони вийшли на вулицю.  Сусідський будинок був повністю зруйнований, але люди залишилися живими, бо перебували в укритті.

У кінці серпня відбувся ще один жах в моєму житті. Ворог почав скидати на місто щось дуже страшне. Від цього трава загорялася, а потім і будинки. Рятувальники не встигали виїжджати на виклики, бо горіло пів міста. Мешканці, які залишилися там, робили все можливе, щоб побороти вогнище.  Цей жах відбувався на моїй вулиці. Полум’я перекидалося з однієї хати на іншу.

Тато говорив: “Це дуже страшно, коли горить чийсь будинок, а ти нічого не можеш вдіяти, бо мізерні запаси води, і полум'я не знизу, а на даху.”

Моє рідне Гуляйполе майже три роки потерпає від важкої артилерії ворога. Кожного дня місто потрапляє під обстріли. Його мешканці - це незламний народ. Проживають у погребах, без світла і газу. Питна вода - привозна. Залишилися найсміливіші. Попри всі труднощі вони продовжують жити та вірити, що скоро все буде добре.

Вони посміхаються, коли до них приїздять волонтери, бо це їхня остання надія. З вірою в серці вони продовжують жити та чекати ПЕРЕМОГИ вдома.

На даний час мир та спокій - це єдина мрія українців, яка панує у кожного в серці. Найперше, кому ми зараз повинні дякувати - це нашим захисникам, які кожного дня боронять наше рідне місто. Це  відважні герої двадцять першого століття. Вони віддають своє власне життя за вільну Україну, за нас.

Ми зобов'язані їм дякувати до останнього, адже заради них ми можемо жити у вільній та незалежній Україні. Бережи їх, Боже.