Все змінилося. Ми втратили дім, роботу і все, що мали. Було дуже страшно за дітей, тому я виїхала в нікуди. У мене четверо дітей, але двоє дорослі вже влаштовували своє життя. З нами жила моя матуся, їй 80 років, вона інвалід, її родичі вивезли до Києва, а зараз вона з нами.

Я виховую сама двох неповнолітніх дітей - Софію 11 років та Іллю 9. Їхній батько живе окремо. Було непросто, але я прийняла рішення виїхати, бо страх був дуже сильний.

Їхали в невідомість, але знайомі знайшли нам квартиру. Люди пустили просто за комунальні. Так ми й живемо в Одесі: я, мама, Софія та Ілля.

Все було тяжко. Часто накриває страх, діти сумують за всім, що було, і за квартирою. Тут однокімнатна, а вдома була трикімнатка. Спочатку Софія нила, що не може грати в схованки, зараз сумує за домом та друзями.

Було багато страшних моментів: після вибуху викинуло з кімнати, дім здавався живим, обстріли в Одесі — бахкає з різних боків, діти ховалися в шафі, бо було страшно.

Якби нас не прийняли в Одесі, мабуть, довелося б виїхати з України. Але знайомі допомогли і запропонували роботу — рука допомоги була в слушний момент.

У моєї знайомої померла мама, а через місяць сестра. Я намагалася бути з нею поруч півроку. Такі речі ми переживали і в Лисичанську, і в 2014 році, і у 2022. Ми справлялися, допомагаючи один одному.

Я отримую виплати від держави, але вірю, що все тримається на Бозі та руках добрих людей.