24.02.22 року життя багатьох змінилося. Ніхто не міг повірити, що це відбувається з нами. Вибухи, страшні звуки літака, який так низько пролітав над будинком, що від гуркоту сипалася шпаклівка, а потім скид бомби і здригалася земля.

 

Діти майже не спали, не могли їсти, нормально помитися чи зігрітися. Час тягнувся так довго, що здавалося - існує лише один нескінченний день. Ніхто не будував планів і не думав про щасливе майбутнє. Без світла, опалення, а згодом і без питної води залишився наш Чернігів.

Найстрашніше було, коли намагалися вивезти дітей з міста. Уздовж дороги стояли згорілі машини. У них залишалися люди. І все це бачили діти.

 

Люди допомагали один одному - ділилися їжею, підтримували тих, чиї домівки були зруйновані. Ми трималися разом. Чоловік з першого дня пішов на захист Чернігова.

Медикаментів не було. Їли те, що заготовили на зиму. Пізніше почали привозити і роздавати хліб.

Найбільшою підтримкою була родина. У той страшний час ми змогли вижити і залишитися людьми.