Марина Булгару, 11 клас
Плавнінський ліцей 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Куштєр Марія Степанівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна – мій дім, моя сила і кров, 
Непохитний наш дух, нездоланна любов. 
У світі грізному, між буремних днів,
Ти нас ведеш, ти наш вічний спів.
Стоїмо незламно, як камінь, як сталь,
Ворогам на заваді, з вірою вдаль.
І нехай цей шлях важкий і крутий – 
Відродиться рідний край, золотий. 

Що таке 1000 днів війни? Це тисячі зруйнованих домівок, тисячі втрачених життів і тисячі розбитих сердець. Але водночас це 1000 днів незламності, мужності та нескінченної любові до України. Мені пощастило народитися і вирости в маленькому селі Плавні на Одещині, далеко від галасу міст, але ця віддаленість ніколи не відривала мене від моєї країни. Моя душа завжди була сповнена гордості за рідну землю, нашу мову, нашу культуру, за людей, які працюють з любов’ю, мріють і створюють майбутнє. 

Цей зв’язок із Україною став для мене особливо цінним на початку війни. Звістка про початок бойових дій прийшла до мене несподівано.

Це був ранок, який нічим не відрізнявся від інших, поки не пролунав дзвінок від моєї мами, яка перебувала в Маріуполі. Її голос тремтів, і в її словах був страх, змішаний із рішучістю. Вона сказала, що війна почалася, що вже чутно вибухи, і ситуація стає небезпечною. Це був момент, коли я відчула, як світ навколо зупинився, а час ніби став тягнутися нескінченно. Розуміння того, що мама в небезпеці, було нестерпним, а відчуття безпорадності й невідомості пригнічувало. Я змушена була жити далі, продовжувати працювати, спілкуватися з людьми, але в голові постійно було одне: «Що з мамою?» 

Ці три місяці невідомості стали для мене справжнім випробуванням. Кожен день перетворився на чекання, кожен дзвінок чи повідомлення в телефоні викликали надію, але відповідей не було.
 У такі моменти розумієш, наскільки цінними є навіть найпростіші слова, що мама у безпеці, що все буде добре. Всі ці місяці молитви і надії зміцнювали мене, навчали терпіння і прийняття того, що не все в житті залежить від нас.

Та одного дня, коли вже здавалося, що очікування триватиме вічно, телефон знову задзвонив. Я почула її голос — слабкий, але сповнений рішучості. Вона сказала, що з нею все добре.

Це було диво, яке не можна було осягнути розумом. Ті хвилини, коли я вперше за довгий час почула мамин голос, я ніколи не забуду. Це був момент, коли з’явилася надія, коли життя знову наповнилося світлом. Але водночас я розуміла, що багато родин не дочекаються цього дзвінка, не почують голосів своїх близьких. Це болісне усвідомлення не давало мені спокою і водночас зміцнювало рішучість підтримувати тих, хто залишився, як би важко не було.

Усі ці місяці війни я бачила, як українці об’єднуються, як наш народ стає одним цілим. Одні йдуть на фронт, інші — допомагають, волонтерять, збирають гроші на найнеобхідніше для наших захисників і людей, що залишилися без даху над головою. І в цих діях я бачу не лише патріотизм, а й любов до свого народу, до своєї землі. Кожен із нас розуміє, за що ми боремося. Ми боремося за наших рідних, за можливість жити на рідній землі, за нашу культуру і наше майбутнє.

Це боротьба за те, щоб кожен українець міг жити в безпеці, щоб наші діти зростали у вільній країні, не знаючи страху війни.

Сьогодні, коли минуло вже 1000 днів війни, я можу сказати, що кожен із цих днів навчив мене бути ще сильнішою, мужнішою і стійкішою. Війна змінила нас усіх. Вона навчила нас цінувати прості речі, такі як посмішка близької людини, звичайний дзвінок із питанням «Як ти?». Усі ці моменти стали безцінними, і тепер я розумію, що саме вони формують наше життя. Моє серце сповнене болем за кожного українця, який постраждав, але і надією на майбутнє. Ми сильні, ми об’єднані, і ніхто не зможе нас зламати. 

Ми виражаємо велик ушану та повагу тим хто залишився відданим Україні, кожному, хто бореться і допомагає, незважаючи на біль і втому. 

Мій шлях продовжується, і я вірю, що одного дня зможу побачити, як наша країна відновиться, як люди повернуться до своїх домівок, а діти гратимуться на мирних вулицях. 1000 днів війни — це 1000 днів нашої боротьби, нашої мужності і нашої безмежної любові до України. Ці 1000 днів війни стали моїм особистим шляхом дорослішання, вчинили мене сильною та незламною. І хоча інколи здається, що сил не вистачає, я знаю, що кожна нова весна несе надію на краще. Моя віра в Україну непохитна, і я вірю, що одного дня ми зможемо сказати – наша боротьба не була даремною.