Руслан Сошко, 9 клас
Комунальний заклад"Гладківщинська гімназія Піщанської сільської ради Золотоніського району Черкаської області"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ціпенко Ірина Петрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

 Я ,Сошко Руслан, з міста Каховка, що в Херсонській області. Зараз моє місто окуповане, сподіваюсь, що його звільнять, та їхати мені не буде куди, бо мій будинок зруйновано ворожою ракетою. 

Карантин тривав вже 2 тижні, я сумував за школою та з нетерпінням чекав його закінчення, щоб нарешті зустріти своїх друзів та вчителів.

24 лютого я прокинувся о 6 ранку через якийсь галас,  пішов до батьків у кімнату. Мама сказала,  що почалась війна та наше місто вже окуповане…  Не повірив, але пролунали вибухи, як дізнався пізніше, що вони були у Новій Каховці. 

Батько  був на роботі, але невдовзі він прийшов додому і сказав, що бачив, як з Таврійська заїжджало багато військових машин. Та я і сам міг  з балкона побачити, як вони їдуть, адже ми жили на околиці міста біля в’їзного кільця. 

Я зрозумів, що справді почалась війна та сподівався, що це все скоро закінчиться. Думав, це триватиме максимум тиждень… Батьки обговорювали, як нам виїхати, все прораховували, але виїхати ми змогли аж через 4 місяці.

За той час, що ми жили в окупації, страх не полишав ні на хвилину. Батьки оберігали нас, адже небезпека чекала майже на кожному кроці: постійні обстріли, вибухи, гуркіт ворожої техніки…

Страшно було ще й від того, що окупанти викрадали людей, як правило, колишніх АТОвців. Одного разу мого батька теж зловили під час комендантської години, я тоді саме був у Таврійську в родичів. Пробув я там три дні, а коли повернувся додому, то сестра Віка розповіла, що батька вже немає вдома 2 дні. Спочатку я подумав, що батьки посварились. Ледве дочекався маму з роботи. Але вона настільки була стурбована зникненням батька, що я зрозумів, що тут справа в іншому… Подзвонити ми нікуди не могли –  не було зв’язку.

Так минуло три дні…Відсутність інформації вбивала. І коли я гуляв у дворі з друзями, то побачив, як ішов батько. Я й досі не можу забути його вигляд: він був у білих шортах та порваній футболці, весь одяг забруднений кров‘ю. Обличчя було опухлим, очі, мов два великі сині ліхтарі. Він шкутильгав, так як на його лівій нозі був величезний жовто-червоний синець, сказав, що то влупили по нозі арматурою, розповів, що його тримали  російські військові…

Злякалися ми, коли до нашого будинку під’їхали дві машини, з яких почали вилазити орки, вони зайшли в під’їзд, а через 20 хвилин вивели звідти чоловіка, заламали йому руки, посадили в машину і поїхали. 

Отоді й  зрозуміли, що треба втікати. Знайшли оголошення у фейсбуці, де пропонували вивезти у Вінницю. 24 червня ми виїхали з міста, поїхали в Малу Білозерку, переночували, а потім на Запоріжжя.

Проїхали 27 блокпостів без перешкод, росіянам батьки казали, що просто хочуть вивезти своїх дітей до бабусі.

Нарешті ми в Запоріжжі, ніч провели в дитячому садочку, потім був садочок у Кропивницькому, три дні у Вінниці… Потяг до Львова, декілька днів у модульному будинку . Майже 2 місяці життя у хостелі для переселенців(і досі це слово викликає двоякі почуття), але вже без батька, бо він пішов добровольцем на війну.

Навесні батько повернувся, наше щастя не можна описати, адже ми не бачили його 10 місяців. Вже всі разом переїхали в село Гладківщина, що на Черкащині, купили там хату. А у вересні я нарешті пішов до справжньої школи. 

Зараз ми живемо в селі і у нас все добре, але я й досі сумую за рідним містом та друзями… Сумую і вірю в найкраще.