Оксана Ничипорук, 10 клас

Херсонська ЗОШ  І-ІІІ ступенів № 39 "Школа-родина"  Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Станченко Віолета Ігорівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Для кожного з нас війна стала справжнім випробуванням. Не обійшла вона осторонь і мою сім’ю.
Уже в перші дні, після початку повномасштабного вторгнення, мій  батько пішов захищати рідну землю. Він декілька днів добирався своїм ходом до найближчої військової частини, щоб стати учасником ТРО. Ночувати йому доводилося в лісі та полі. Після того, як пішов батько, з області у село привезли десять поранених військових. Одного розмістили у нас вдома. У цей же час приїхали й родичі з передмістя. Перші дні було дуже важко уживатися разом, але спільна мета – догляд і турбота за постраждалим захисником об’єднала нас та навчила підтримувати один одного у такі важкі часи.

Згодом військового перевезли в міську лікарню, а в селі із-за обстрілів не стало світла й води. Люди рятувалися тільки завдяки генераторам.   

Так дійшов час і до мого дня народження, але було зовсім не до радощів, бо над будинком почали літати ворожі літаки-бомбардувальники. Та я дякую своїй мамі, що навіть у такому небезпечному становищі, вона приготувала мені святковий торт. Тоді я зрозуміла, що щастя буває навіть у дрібницях.

Проте з кожним днем, ситуація в місті та області погіршувалася. Почались обходи по будинках у пошуках чоловіків, що брали участь в АТО. На щастя, до нас черга не дійшла, бо тато вже знаходився на фронті, але страх не відступав. Після цього ми з родичами вирішили виїхати в більш безпечне місце.

Зібрали речі. На автобусі дісталися до окупованого Херсону. Розмістилися вдома у моєї тітки. Вони з донькою виїхали до міста раніше . Нас було шість: я, мама, бабуся, тітка, двоюрідна сестра і дядько. 

Покинути Херсон із першої спроби не вийшло. Ворожий блокпост розвернув нашу машину назад у місто. Ми були засмучені, але вирішили чекати наступного вдалого моменту для виїзду. За цей час у нашу квартиру із обшуком приходило двоє російських військових: шукали документи та зброю. Також вони розпитували, що ми знаємо про знаходження в місті українських військових. У разі незадовільних відповідей погрожували вбити. 

Перед Великоднем ми прихистили вуличного котика, якого назвали Степанчиком. Він став частиною родини та нашим оберегом, тому другу спробу виїхати ми зробили вже разом із котиком. Але й тут нас спіткала невдача. На півдорозі до сірої зони на одному з російських блокпостів нам сказали: «Розвертайтеся  та їдьте додому, бо зараз на вас підуть танки й живого місця не залишиться». Повернулися в Херсон. 

Та навіть після цього ми не опустили руки й спробували виїхати третій раз. Ще й узяли з собою жінку, яка теж хотіла покинути окуповане місто. 

Напередодні цього виїзду, я зробила віночки-обереги для українських військових. Ми ховали їх далеко в сумках, бо на російських блокпостах часто робили обшуки зі словами: «Ви навіть не уявляєте, що ми можемо знайти у ваших речах», «Мовчіть, бо ваша машина залишиться тут». 

Але незважаючи на все це, під обстрілами й вибухами, наш шлях продовжувався. Так ми дісталися першого українського блокпоста. Лили сльози щастя, раділи державному прапору та рідній мові, роздавали віночки-обереги та дякували нашим військовим. Недалеко від  блокпоста зустріли іноземних журналістів і також подарували їм віночки-обереги.

Ще декілька годин у дорозі й ми були в Кривому Розі. Переночували в школі, а на наступний день вирішили їхати до родичів у Львів.   

Спочатку у Львові наше життя не складалося. Місцеві діти та дорослі постійно називали  нас «росіянами» і «москалями», не розуміючи, через що ми пройшли. У львівській школі до мене ставилися так само, тому довелося перейти на дистанційну форму навчання. Єдине, що приносило розраду – це заняття волонтерством і плетіння сіток для українських військових. 

Після звільнення Херсону та правобережжя ми з мамою відразу повернулися додому в рідне село.

У селі моя мама влаштувалася працювати в Пункт незламності. У вільний від навчання час я приходжу туди допомагати: роздаю гуманітарну допомогу та заповнюю бланки. 

Це зовсім невелика історія мого життя за тисячу днів війни, бо за цей час сталося багато подій про які ще варто розповісти. Зараз я навчаюсь у десятому класі та сподіваюся на своє щасливе майбутнє в Україні. Вірю, що скоро Україна обов’язково переможе і для всіх настане довгоочікуваний мир.