Когут Мар'яна, 10 клас, П'яновицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Андриц Галина Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Цей день закарбувався в моєму житті і житті всіх українців назавжди.

Ранок 24 лютого, я проснулася від будильника. Я зайшла до кімнати батьків і побачила стривоженого батька, а також маму яка плакала. Я спитала в них: “що сталось?” Вони відповіли мені: ”війна почалась.” Я спочатку їм не повірила, подумала що вони просто жартують, але коли я взяла свій телефон і побачила в новинах що війна і справді почалась, я зрозуміла, що батьки зовсім не жартують.

Мені було дуже лячно в цей момент. Я не знала де себе діти і зовсім не знала що робити. Я дуже боялася за свою родину, яка жила в Харкові, і в Києві.

Також було страшно за своїх друзів, які на цей час проживали в Кривому Розі ,а також в Маріуполі Донецької області. Потім нам написала класний керівник і попросила залишатись вдома. З часом я почула, що почали бомбити місто Калинів, Львівська область.

В цей день нам дзвонили старші брат і сестра, вони переживали і просили батьків виїхати до них за кордон, але батьки не хотіли залишати дім, тому вирішили відправити тільки мене і молодшого брата Дмитра. Звичайно, вони ще деякий час обдумували це, але через місяць, на початку березня ми все ж таки виїхали до Польщі. Всі три місяці, я з молодшим братом жили у старшого брата Андрія. 

В Польщі, звичайно, було дуже цікаво і весело, але в рідному домі завжди краще.

Великодні дні ми провели також за кордоном. Мені було дуже шкода своїх батьків тому, що вони одні святкували Великодні свята.

Нам завжди говорили що війна довго тривати не буде, лише декілька днів, але ця кривава війна триває й досі. Йде вже третій рік війни і мені досі важко тому, що через повсякденні обстріли гинуть багато людей, родин, маленьких дітей, а також тварин. Також російські окупанти своїми ракетами знищують житлові будинки, тому багатьом людям не має де жити.

На теперішній час мені боляче чути коли в засобах масової інформації розповідають про людські трагедії, зруйновані долі, загиблих дітей.

Найбільше мене вразила подія у нашому рідному Львові, коли внаслідок масових обстрілів під завалинами будинку загинула ціла сім’я, а залишився тільки батько. Розрадою в такі моменти є новини про обміни наших полонених захисників і захисниць.

Я б дуже хотіла щоб таких новин було як найбільше.

Я сподіваюся лише на те, що війна скоро закінчиться і наші герої і героїні ЗСУ повернуться до своїх родин, цілі і не ушкодженні. А звичайно тим, хто загинув під час цієї війни, вічна пам’ять і пухкеньких їм хмарочок.

Слава Україні, Слава ЗСУ!!!