Рудой Ян, 10 клас, Гузіївський ліцей Болехівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Фуцяк Оксана Миронівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Все життя я проживав у своєму рідному селі Гузіїв на Івано-Франківщині. Коли почалась війна я перебував у себе вдома з моєю мамою, сестрою та маленьким племінником. Моя сестра з племінником одразу ж поїхали в Прагу до решти моєї сім’ї, а я з мамою залишились вдома, з надією що все це скоріш закінчиться.

Коли війна вже була майже 2 тижні, ми зрозуміли що це скоро не закінчиться, і вирішуємо також їхати до решти нашої сім’ї в Прагу. І тут ми частково відчуваємо що таке бути біженцями.

Наш шлях був довгим і не дуже легким. Спочатку волонтери з мого села відвезли нас до кордону з Словаччиною. Тоді ми мали йти пішохідним переходом через кордон. Після цього нас відвозили словацькі волонтери у біженські пункти, які знаходились декілька кілометрів від кордону. Я із мамою були обоє вперше за кордоном. Тому ми нічого не розуміли що і як, тому за всіма питаннями звертались до інших українців які були з нами. У біженському пункті було все що потрібно: їжа, тепло, місце щоб відпочити та при потребі навіть ночувати. Крім нас там було ще декілька сотень біженців, які теж чекали своїх автобусів у інші міста Європи. Словаччина надавала безплатно автобуси, щоб вони розвозили біженців з цих пунктів, і інші міста, куди потрібно біженцям. Оскільки було багато людей, то і автобуси потрібно було чекати. Пів дня ми чекали на свій автобус. У автобусі був екскурсовод, тому що дорога було ще великою. Він розмовляв тільки англійською, добре що один із біженців який їхав з нами добре знав англійську, і мій нам перекладати. Нас відвезли через всю країну, в столицю – Братиславу. Там ми пересіли на потяг, який нас відвіз в кінцеву точку – Прагу. За це все ми нічого не платили, і нам видавали все що нам було необхідно. За це ми дуже вдячні.

В Празі нас зустрів мій батько. Наступні 2,5 місяці ми жили в чеському місті – Слани. Інколи я жив в сестри в Празі. Цілий час я дуже хотів повернутись додому. Там я хотів йти в школу, але в останній момент я передумав і не пішов. Коли ситуація в моєму регіоні нормалізувалась, і всі звикли жити під час війни, ми вирішили повернутись додому. Я був цьому дуже радий, як і всі мої друзі. Це було на кінці весни 2022 року. В той момент всі мої друзі які виїхали на початку війни за кордон – повернулись.

Ми були дуже раді що знову всі разом, але війна сильно відчувалась, і жити було завжди тривожно.

Так ми живемо і дотепер. Я часто їзджу в Прагу, щоб провідати свою сім’ю. Вони всі так і залишились там, а я з мамою в рідному селі. В моєму регіоні хоч із постійним страхом, але жити можна. Тому поки що я із мамою залишаємось тут – в Україні.

Щоб скоріш закінчити з війною, ми в ліцеї активно займаємось зборами для військових, інколи я і сам доначу кошти військовим. В загальному, ми всі допомагаємо, чим можемо. І сподіваємось, що скоро цьому всьому покладемо кінець!