З 2014 року Вікторія з сім’єю переїжджають з міста до міста. За цей час вона встигла закінчити ВНЗ і захистити дисертацію, а її син змінив дев’ять шкіл

Я родом з Макіївки Донецької області. У 2014 році разом із сином поїхала відпочивати на море до Одеської області і вже додому не повернулася. На той час я навчалася, була аспіранткою Донецького юридичного інституту. Продовжувала навчання вже на території України. На 24 лютого я вже майже сім років працювала і проживала в Маріуполі, була завідувачкою кафедри. 

О шостій ранку мене розбудили і визвали до нашого навчального закладу і сповістили про початок війни. Оголосили про евакуацію. Нам потрібно було евакуювати понад триста курсантів. Ще розпочалася евакуація цивільних, але почався артобстріл, і ми всі перейшли в укриття. Десь о п’ятій годині вечора мій чоловік та син разом із цивільними виїхали до Кривого Рогу, бо там був наш відокремлений підрозділ університету. А я як викладач ще була в Маріуполі. 

Приблизно о дев’ятій вечора почався ще сильніший артобстріл, і ми разом із викладачами та курсантами колоною з понад 50 транспортних засобів виїхали до Кривого Рогу. В колоні були і автобуси, і особистий транспорт, і університетський. Добиралися близько 14 годин і вже під ранок приїхали до Кривого Рогу. 

Уже були блокпости - там просто стояли поліцейські, які нас розпитували, але ми пересувалися колоною, нас очолював керівник, який повідомляв, що в колоні переважно діти, яких ми вивозили.

Незважаючи на те, що вдруге в своєму житті покидала домівку, я все одно взяла мало речей, бо сподівалася, що ще повернуся.

Слава Богу, була волонтерська підтримка з перших днів, і в Кривому Розі з продуктами харчування не було проблем. Найбільше зворушило, коли люди з Кривого Рогу без упину приносили речі, продукти. Там є велика база, де навчаються діти, і цілий спортивний зал був заповнений речами. Підтримка мешканців відчувалася.

Я вважаю, що у мене ситуація краща, ніж в інших переселенців. Я переїхала разом зі своїм закладом, тож роботу мені не потрібно було шукати. У чоловіка на початку були проблеми з роботою, але зараз він працевлаштований.

Наразі ми переїхали до Кропивницького. Переїзди – це важко, тому що потрібно знайти нове житло, оформитися до школи. Сина без довідки переселенця не хотіли приймати в школу поряд із домом. А я в іншу не хочу його оформляти, бо зараз - тривога за тривогою, і я не хочу, щоб мій син пересувався по місту. 

У зв’язку з тим, що ми переїжджаємо, у дитини вже дев’ята школа. У нього не було психологічної підтримки, навчається не дуже добре. Але я розумію, що адаптація в сина важка. Навіть дорослій людині тяжко переходити з одного колективу в інший. 

Коли ми вдруге переїжджали, то в нас були вже чіткіші дії, не було нервового стану, більш зважено все було. Хоча це й страшно звучить, але ми вже звикли до війни. У мене виробилися певні навички: я можу швидко переїхати з однієї квартири до іншої, з одного міста до іншого. Я познайомилася з різними містами України. До 2014 року навіть не думала, що доведеться там жити. 

Ми всі сподіваємося на перемогу. Я сподіваюсь повернутися до українського Маріуполя, Донецька і до моєї Макіївки. Ми очікуємо на перемогу. Я за час війни встигла захистити дисертацію. Життя не зупиняться, і потрібно йти далі, незважаючи на перешкоди. Дитина навчається. Усе буде добре.