Мешканка Бахмута згадує, яким квітучим було її місто, допоки до нього не наблизились російські військові. Тепер там – голий степ, а більше ста тисяч людей залишились безхатьками

Я інвалід другої групи, у мене хворе серце. Життя було нелегке: залишилась рано з дитиною сама, бо помер чоловік. Син пішов до армії, весь час далеко від мене живе, я сама залишилась у Бахмуті. 

У Донецькій області в 2014 році все почалось зі Слов'янська. Туди від Бахмута навіть тридцяти кілометрів немає. По телевізору показували, як Слов'янськ захоплювали ці перевдягнені з автоматами, а потім і танки з'явились. Потім закрутилось-завертілось, Слов'янськ розбили не увесь, тільки район, де все почалось. Потім дуже тяжко було. До нас у Бахмут привозили звідти військових. Ми зі сходом сонця йдемо, і вони йдуть: у того рука перев’язана, у того - щось інше, на милицях солдат ішов. Ми підходили і допомагали чим могли, пригощали їх. Дуже важко було, а потім їх підвели все ближче та ближче.

У червні місяці в Бахмуті змінили прапор на червоний. Було тяжко, не вірилось: «Невже це правда?» Але слава Богу, з'явились перші солдати, які звільнили наш Бахмут. 

Ще півтора місяці повисів той прапор червоний, а потім наші прийшли і повісили наш. Коли я побачила на інституті, що поряд зі мною, прапор синьо-жовтий, хотілось на коліна стати і дякувати Богу.

Тоді всі росіяни і колаборанти втекли у Донецькі Горлівку зі Слов'янська і до цього часу там були. Бахмут трішки обходило стороною: було чутно, були постріли, але далеко від міста, а потім - все ближче і ближче. Потім танки десь взялись з усіх сторін, якісь машини військові, машини зі стволами, БТР, і десь із квітня місяця почалось в нашому Бахмуті. То вибухи, то якісь ракети, бомби на нас скидали, все більше і більше. У місті почали будинки розбивати, Будинок культури посеред міста, великий і красивий. 

Як почали бомбить, це жах, що було, неможна було навіть в домі знаходитись. Сподівались, що ось іще трішки - і все заспокоїться, але воно становилось більше та більше, доки будинки наші почали рушитися. Один будинок навпроти нас підірвали, він загорівся повністю. Тоді почали нас вивозити з цього району, а потім із інших. З усіх сторін почали росіяни лізти.

Настав час, що наш Бахмут розбили і стерли з лиця землі, будинок теж розбили. У мене будинок був метрів за 50 від інституту. Розбили інститут, будинок, місто і все, що в домі. Довелось швидко їхати з невеликою сумкою та документами в надії, що швидко повернемось. 

Волонтери ходили по будинках, нас збирали, щоб ми їхали. Вони турбувались про нас. Говорили, що скоро повернемось, все швидко пройде: тиждень чи два, на крайній випадок, місяць, - і ми повернемось додому. 

Так і не повернулись. Уже два роки скоро, як поїхала з Бахмута. Міста немає, будинку немає, як і всього того, що наживали все життя. Пенсія у мене мінімальна, тому що я працювала у сфері охорони здоров'я, а там заробітки маленькі були. Тепер вештаємося по орендованих квартирах. 

Ми зі знайомими приїхали у Звенигородку. Нас поселили в студентський гуртожиток, бо студенти літом на канікулах були. Спочатку нас кругом звали, бо у нас нічого з собою не було. 

Ні постілі, ні зимового нічого не взяли, бо в кінці травня їхали. Що ти візьмеш із собою? Нічого, лише одну сумочку та документи. 

Слава Богу, гуманітарна допомога була, могли щось вибрати. Давали продукти, спочатку непогано, потім якось рідше і рідше, а з квітня місяця, а як 2023 рік починався, один раз дали лише допомогу. 

Потім я знайшла однокімнатну квартиру, поряд із Звенигородкою, у селищі Ватутіне. За оренду і комунальні послуги плачу, а мені залишається маленька крихта, і на ліки не вистачає. Працювала все життя, вищу освіту маю, роботу гарну мала, але все втратила. Дожилися, в такому віці в центрі Європи - як солдати, їмо й п’ємо з мисочки і кружки залізної.

Наш Бахмут з висоти пташиного польоту - наче степ, тільки розкидане каміння… А а яке місто  було в нас! Ве місто було в трояндах. А які заводи були! Все розвалили, каменю на каміні не залишили, немає міста. Куди тепер повертатись? Нікуди.. Як жити? 

Хоча б швидше війна закінчилась. Може б, все налагодилось із часом. Дай Бог, щоб мир швидше настав,  і сюди не дійшло те, що ми пережили. Так вони ж не дають спокою, самі бачите: все бомблять і бомблять. Та скільки можна вже мучити людей! У центрі Європи таке затіяли. Що ми зробили тій Росії, не знаю. Дай Бог, щоб захистили нас, допомогли, щоб був мир, щоб люди могли жити. Скільки покалічених душ, скільки доль покалічених! У нас в місті 110 тисяч жителів було. Куди їм тепер повертатись? Немає жодного будинку, всі розкидані. Я не знаю, як жити далі. Ні квартири, ні дому, ні сім'ї немає. Бажаю, щоб був мир, ми всі були здорові, щоб Україна жила, як раніше, і щоб ми усі разом жили у нашій Україні.