Я з рідними жив у Маріуполі. Коли російська армія взяла місто в облогу, ми з дружиною забрали до себе дітей і внуків. Окупанти щодня бомбили місто – внуки боялися, плакали.
Ми жили в приватному будинку. Завдяки пічному опаленню у нас було тепло. Також був балонний газ, тому мали змогу готувати їжу. У дворі я розкопав джерельце, тож проблем з водою не виникало. Продуктів більш-менш вистачало. Люди ділилися. І ми самостійно діставали, як могли.
Найбільше шокували авіаобстріли. Щодня о четвертій годині ранку літаки скидали бомби. Одного дня до мене прибігли перелякані сусіди. Вони вийшли подихати свіжим повітрям і завдяки цьому вижили. А їхні родичі залишилися в підвалі, в який влучив снаряд.
У наш двір також прилетів снаряд – у будинку вилетіли вікна. Добре, що ми встигли сховатися. А вже після того як виїхали, було влучання в будинок.
5 березня ми вирішили вибиратися. Пішли пішки, бо не мали власного транспорту, а по дорозі нас підібрали. Нас було 14 чоловік: я з дружиною, діти та внуки. У Мангуші були неприємності. Російські військові чомусь прийняли мене за американського шпигуна й побили автоматом, відібрали паспорт і телефон. На ранок прийшли інші люди, не вибачились, але віддали і телефон, і документи. Через два дні ми виїхали до Бердянська, а звідти на автобусі Червоного Хреста – до Запоріжжя. Були ще й у Львові, а зараз живемо в Ірпені. Я знайшов тимчасову роботу в Києві. Отримуємо допомогу від фонду ЯМаріуполь. Надіємося, що війна закінчиться цього року.
