Тетяна Євгенівна напередодні війни приїхала з чоловіком у Київ, а її син разом із сім'єю залишився в Маріуполі. Два тижні з ними не було зв’язку, а потім їм вдалося виїхати. По дорозі вони бачили пошкоджені автомобілі й тіла тих людей, яких розстріляли російські військові

Мені 61 рік. Ми з чоловіком жили в Маріуполі. Чоловік працював на заводі Азовсталь. Прийшов туди сталеваром і допрацювався до технічного директора. Я також деякий час працювала на Азовсталі, а потім, коли народилися діти, залишила роботу. Ми вже на пенсії. У нас був гарний будинок, від якого, внаслідок обстрілів, залишилися тільки стіни першого поверху. Зараз ми з чоловіком, сином і його сім’єю мешкаємо в Києві. Син також працював на Азовсталі.

Ми з чоловіком приїхали до Києва ще до війни. У мене був перелом плечового суглоба – я була записана до лікаря. Двадцять четвертого лютого ми збиралися повертатися додому, тому що двадцять п’ятого в сина день народження. Але росіяни нам все зіпсували. Ми так і залишились у Києві. Навіть не змогли поїхати й забрати хоча б деякі речі. Все згоріло. А що не згоріло - те розікрали.

Два тижні не було зв’язку з сином та його сім’єю. Ми з чоловіком поїхали до знайомих у Львів. Зранку до вечора сиділи перед телевізором, чекали, коли оголосять «зелений коридор» з Маріуполя. Я думала, що в мене серце розірветься за цей час. Коли сказали, що буде «зелений коридор», з’явилася надія. Потім його скасували – і ми знову були на нервах. 

У сина був будинок в центрі Маріуполя. Він згорів – залишився лише фундамент. Коли син зі своєю родиною виїжджав, то бачив по дорозі розстріляні автомобілі й трупи. Все це бачила і моя онучка. 

У Маріуполі загинула дружина мого племінника. Їй було п’ятдесят років. Вона отримала смертельне поранення біля будинку, коли збиралася йти по воду. Її так і поховали біля під’їзду. 

У Маріуполі залишилися деякі знайомі. Вони надсилають фото. Усе, що було для нас дуже цінним, усе, що ми любили, окупанти знесли. 

У 2014 році ми жили в Донецьку. Виходили на мирні мітинги на підтримку України. Їздили через блокпости, щоб відвезти українським військовим воду і необхідні речі. Поки мій чоловік працював, я бігала по ринку, закуповувала для них одяг і продукти. Дуже переживали, щоб нас не зупинили на блокпосту ДНР. Коли приїжджали на наш блокпост, з радістю віддавали все, що я змогла купити. Ось так усе починалося.

Дуже хочеться, щоб якнайшвидше настав мир. Дуже багато родичів, друзів і знайомих загинуло в Маріуполі. Їх вже не повернути, а місто будемо відбудовувати. Мій чоловік – дуже досвідчений інженер. Він сподівається, що його досвід знадобиться.