Сім’я В'ячеслава Олексійовича покинула рідну домівку, коли в дім почали прилітати снаряди
До початку війни ми мешкали у Харкові. 24 лютого я ще не зрозумів, що почалась повномасштабна війна, і поїхав на роботу. Там мене розвернули додому.
Спочатку ми думали, що війна закінчиться за декілька днів, але інтенсивність зростала. Я не розумів, що буде завтра, що буде з моєю родиною далі, тому хвилювався за своїх дітей.
Мені доводилось бігати під кулями в магазини, але потім все розбомбили, і вже нічого не було.
Ми вирішили виїхати з міста, коли в дім почали прилітати снаряди, а наша дитина залишилася без їжі. Евакуація відбувалась важко. Спочатку поліцейські забрали тільки дітей, дружину й мою тещу. Мені сказали, щоб я сидів тут і нікуди не їхав, бо чоловіків не випускають. На щастя, приблизно через два тижні я побачився з сім’єю в Дніпропетровській області.
Моїй старшій дитині п’ять років, вона дуже важко перенесла всі ці події, а сину було три місяці, він нічого не пам’ятає.
Не всі рідні виїхали, дехто знаходиться в окупації.
Мене шокували кадри з Бучі. Коли ми виїхали з Харкова і подивилися телевізор, то побачили, що коїться. До цього у нас не було ні зв'язку, ні світла, і ми були повністю відрізані від світу.
Зараз у мене є робота: я їжджу у Харків на два дні, а потім повертаюсь назад.
Хотілося б, щоб війна закінчилась якнайшвидше, щоб ми поїхали додому.
