Любов Йосипівна пережила окупацію у Снігурівці. Не дивлячись на заборону окупантів, спілкувалась з дітьми і від них дізнавалась правдиві новини

Мені 63 роки, у мене двоє дітей і четверо онуків, а чоловік помер. В Снігурівці в окупації була сама, діти виїжджали. Вже повернулися.

Коли прийшли ці нелюди російські, то не було нічого: ані світла, ані води. Прийшли, «герої». Поруч біля нас жили. Один там був не з росії - чи то дагестанець, чи хто. Ми питали: «Чого ви прийшли, чому ви сюди приїхали?» А він каже: «Дуже гарне місто! Ми після війни привеземо свої сім’ї». А я йому: «Губу закатай!» 

У нас були прильоти, але не сильні. Так помаленьку і жили. Не було гуманітарною допомоги, нічого не було. В погребі, звісно, картопля і цибуля - виживали на цьому. Морально було дуже тяжко. У нас на весь куточок з двадцяти домів залишилося п’ятеро людей. Сиділи ми і в підвалі. Прильоти були страшні: десь стояла російська гаубиця за селом - аж стіни двигтіли. 

Я всю окупацію спала на полу під столом, бо на ліжку боялася. Думала, що стеля впаде. А під столом не дуже страшно.

От, на Великдень знову обстріляли, - 12 ракет пустили на Снігурівку. Знов у хаті штукатурка сипалася. Але я вірю, що все буде добре. Я завжди кажу, що з нами Бог і наше ЗСУ. Це - не назавжди, ще все буде добре. 

Ми під час окупації телефонували дітям, хоч окупанти і не дозволяли. Діти нам розповідали новини, а то ті рашисти  тут таке морозили! Говорили і що нас українці бомблять, і що там в армії українців немає - тільки американські найманці. Взагалі, таке мололи! А я ото дітей слухала - вони казали: «Мамо, нікуди не ходи і нічого не роби, наші по наших не б’ють!».

Я думаю що скоро війна закінчиться. Звісно, ще буде економічна війна, буде нам важко жити, але нічого - якби тільки був мир, щоб ці гади перестали стріляти і наші люди не помирали. А так - ми все витримаємо, ми сильні.