Через війну Світлана і її чоловік втратили роботу, здоров’я, нормальне житло

Мені 63 роки, живемо з чоловіком у селі Кобзарці Снігурівського району. Ми були на передовій лінії вогню - російські солдати нас постійно бомбили. На 70 відсотків житловий фонд зруйнували.

Я працювала завідувачем філії опорної школи. Ми поїхали до Львова подивитись, як там організують харчування дітей. Туди приїхали 23 лютого, там дуже було цікаво. А наступного ранку прокинулися від того, що телефонувати рідні і говорили, що почалася війна. Ми зібрали речі і поїхали потягом Ужгород Херсон, але доїхали тільки до Кривого Рогу. Звідти нас забрали автобусами. Дуже страшно було, дуже!

Світло у нас зникло 17 березня, води теж не стало, газу купити не було де. Тому що на той час в Снігурівку зайшли орки, скрізь стояли блокпости. Виїхати з села ми могли тільки в Баштанку, щоб щось купити. Пізніше воду почали качати із скважин генераторами у аграрному підприємстві. 

Найбільше шокувало, що бомбили кожен день. Дуже запам’ятались 24 липня і 1 вересня. 

Тоді дуже сильно бомбардували з танків і мінометів, а вже достигла пшениця. Все горіло - ми рятували, як могли. А вони стріляли дуже сильно і майже цілий день. 

Я пенсіонерка, але втратила роботу через війну: інтернету не було, і зі мною не підписали договір. Чоловік працював на сільськогосподарському підприємстві - також втратив роботу, бо її розбомбили. І дім у нас постраждав. І на здоров’я вплинуло. Моїй мамі 89 років - їй також розбили будинок. Дуже багато змін відбулося в гіршу сторону. Проклинаємо цю війну.

Дуже хочу, щоб до кінця цього року була наша перемога. Я про це думаю, вірю, і Бога молю, щоб ми перемогли до кінця цього року.