Хтось-таки підтримав окупантів, але більшість людей на це не погодилась
Я живу в місті Снігурівка. Мені 62 роки. Я пенсіонер, але ще працюю в школі. Зранку 24 лютого ми всі прокинулися від вибухів - обстрілювали Миколаїв. 27 лютого до нас із Миколаєва приїхала племінниця з сім'єю. Їм було лячно, а в нас є підвал, де можна сховатись від обстрілів.
18 березня тут були вибухи, постраждав будинок тітки. Я допоміг вивезти у Миколаїв племінницю з сім'єю. Вони поїхали на Одещину, а ми лишилися тут: я, дружина й син. У той день, коли заходили російські військові, було трохи лячно, ми не розуміли, що коїться.
Я за період окупації схуднув на десять кілограмів на нервовому ґрунті. Вільно пересуватися по місту не було можливості: окупанти постійно перевіряли документи, комендантська година була, та й обстріли не припинялись.
Але ми з колегами все одно ходили розчищати школу від наслідків обстрілів.
В якийсь момент у нас запанувала тиша. Ми почали гадати, де ж поділися орки. А вже наступного дня через наш провулок Збройні сили України рухалися на Херсон. Це було дуже приємно і зворушливо. Дуже гарна техніка, гарні хлопці. Настрій був прекрасний.
